Дівчинко, куди ти поспішаєш? спитала я, коли маленька дитина, років шести, піднялася на сходи нашого будинку в Києві, піднявши очі до мене.
Я шукаю маму, чи не бачили ви її? її голос був тихий, а очі блищать, немов крихітний кристал.
Я застигла, бо лише кілька тижнів назад переїхала до цієї старої панельки, і квартира навпроти, де стояла вона, завжди була порожня.
Там ніхто не живе, відповіла я, намагаючись виглядати спокійно.
Дівчинка заплакала, сіла на перший ступінь і шепотіла:
Тітонько, нам потрібна мама! Тільки вона може все змінити, тато дуже сумує без неї.
Я не знала, як допомогти цьому крихкому створінню. У мене не було дітей, і я не розуміла, з чого почати. Обійняти? Запросити на чай? Але вона незнайома, і така мрія про теплі обійми здавалася далекою. Тоді задзвонив телефон, голос мого сусіда, і я кинулась до неї, тримала її маленьку руку, а потім вона залишилась стояти, мов застигла в часі.
Весь вечір її образ не залишав мене. Я вирішила зателефонувати своїй господарці, старій добрій пані Олені Петрівні, щоб дізнатись, хто ж наші сусіди по сходовому майданчику.
У цьому будинку вже кілька років нічого не живе, сказала Олена Петрівна, її голос був як шепіт вітру. А навіщо це тобі?
Сьогодні прийшла дівчинка, шукала маму…
Пані замовкла, ніби згадуючи давно забуте.
Це, можливо, дочка Марічки її вже немає в живих. Чоловік залишився один з немовлям на руках. У цій квартирі вони не змогли жити, переїхали. Тепер вона блукає по коридорах, шукає щось, що давно зникло, розповіла вона, і додала: Якщо вона ще раз з’явиться, відведи її додому. Ось адреса: вулиця Хрещатик, будинок 13, квартира 27.
З часом я почала про це забувати, працювала в офісі у центрі, приходила додому пізно, рановранці вирушала в інший кінець міста. Аж ось, напередодні новорічних свят, я знову почула тихий стукіт і скуління. Побігла до дверей там стояла та сама сіроока дівчинка, знову плакала.
Що сталося? Де твій тато? запитала я, спостерігаючи, як її маленькі руки стискаються в кулак.
Тато вдома, а я шукаю маму, тихо відповіла вона.
Згадавши, що в мене є записана адреса, я швидко схопила телефон і подзвонила Олені Петрівні.
Олено Петрівно, вибачте за турботу, а ви пам’ятаєте дитину, що приходить до порожньої квартири навпроти? запитала я.
О, це вона. Я хотіла відвести її додому, але поки шукала підказку, дівчинка заснула. Боюся, батько її шукатиме, мовила пані.
Знаєте, я живу недалеко, спробую підїхати, відповіла вона, і я підняла трубку, розчулена її теплим голосом. Я обережно поправила її розпущене пасмо, погладила по плечу та шепнула: «Тримайся, маленька».
Мрія про власних дітей завжди була в мені, але вона ніколи не здійснилася. З колишнім чоловіком, Олексієм, ми колись планували сім’ю, тоді, коли наші серця билися в один ритм. Спершу я була сповнена надії, та згодом втратила немовля. Робота, стрес, безсоння, нескінченні перевірки усе це розтрощило наші мрії. Коли знову чекала ще одну дитину, я кинула роботу, проте й цей раз втратила малюк у передчасному терміні. Мати стати не вдавалося, і Олексій, розчарований, залишив мене. Я залишилась одна в орендованій квартирі у Харкові, живучи на місячну зарплату в гривнях, не маючи ні друзів, ні сім’ї.
Тихим вечором я знову почула стукіт у двері. Відчинила і не могла повірити своїм очам: на порозі стояв мій колишній чоловік, Олексій, з суворим, але втомленим виглядом.
Олексію? Що ти тут робиш? я схопилася, мов у сні.
Я прийшов за донечкою Сахарова, будинок 5, так? запитав він, ніби листав стару адресу в пам’яті.
Так, вірно. Це твоя дочка? я провела його в кухню, поставила чайник і запитала, чи не буде незручно.
Ми не будемо заважати, відповів він, Вона вже кілька разів стукає у наші двері, шукає маму.
Олексій засмучено прикрив очі, потім розповів:
Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Марічкою. Це будинок, що дістався їй у спадок від діда. Після весілля ми вселилися сюди. Спочатку все було чудово, я був на сьомому небі від щастя. А потім… коли настав термін, я відвіз дружину в лікарню. Вона плакала, була в болі, і просила мене подбати про дитину, якщо щось трапиться. На жаль, її не врятували.
Пробач, прошептала я, гладячи його по плечу, мені так шкода.
Тоді у коридорі прозвучав дитячий крок маленькі ніжки, що кудись кудись мчать.
Тато? запитала дочка, підбігаючи.
Олексій кинуся до неї, обійняв її, притиснув до грудей.
Аня, я турбувався Чому ти пішла без дозволу? сказав він.
Я просто хочу знайти свою маму, відповіла вона, зірка на обличчі.
Ми її знайдемо, запевнив я. Трохи потім підемо додому.
Дякую, Ірино, простягла Аня мені свою маленьку візитівку, зателефонуй, якщо вона знову з’явиться. Ми живемо поруч, по вулиці Сахарова, і вона добре знає дорогу.
А звідки вона знає про цю адресу? запитала я.
Я показав їй, зітхнув Олексій. Треба було забрати кілька речей, а вона побачила наші фотографії на стінах і з того часу мріє про зустріч із мамою. Я казав, що Марічка поїхала, але обіцяв, що вона повернеться.
Через кілька днів Олексій подзвонив мені. Тоді ми знову почали спілкуватися, ходити втрьох у парк, кафе, у кіно. Аня привязалася до мене, назвала мене «мамою».
Ірино, переїжджай до нас, сказав Олексій одного вечора, досить жити в орендованих кутках, Аня сумує за тобою, часто питає.
А ти? я запитала.
Я він опустив очі, схопив мої руки, дуже сумував. Вибач за все.
З того часу ми разом. Ми виховуємо наше маленьке щастя Ганну, і я вдячна долі за дар, який не виміряти грошима. Я щаслива бути коханою дружиною, мамою, охороняти її вічною, ніжною любовю.
Нехай мрії, навіть найсиріші, живуть у цьому світі, коли сон сплітає реальність і уяву.
