Володимир познайомився з Олександрою на корпоративній вечірці в їхній компанії, де він щойно почав працювати. Вони працювали в різних відділах, і він майже нічого про неї не знав. Вона одразу привернула його увагу — висока, струнка, з легкою посмішкою, від якої важко було відвести погляд. Весь вечір вони провели разом: танцювали до знемоги, сміялися, розмовляли про все на світі. Після вечірки Володимир викликав таксі та провів її додому до одного зі спальних районів Львова. Наступного дня він вирушив на роботу, наче на крилах — так сильно хотів знову її побачити.
По дорозі він зайшов до квіткового магазину, купив букет троянд і коробку її улюблених цукерок. Олександра зустріла його з сяючою посмішкою, і з того дня вони стали нерозлучними. Їм було вже за тридцять, тож вони не стали зволікати з романтикою — занадто дорослі для тривалих залицянь. Володимир запропонував Олександрі переїхати до нього, і вона погодилася без вагань. Життя з нею було казкою: Олександра виявилася чудовою господинею, веселою, легкою на підйом. Жодних турбот, жодних хмар на горизонті — лише щастя та гармонія.
Володимир вирішив, що настав час зробити наступний крок. Купив перстень з маленьким діамантом, став на одне коліно і зробив їй пропозицію. Вона відповіла «так», і вони занурилися у весільні турботи. Але коли дійшло до списків гостів, він помітив дивність: у Олександри майже не було родичів. Вона пояснила, що є лише далекі родичі, з якими давно втратила зв’язок. Він знизав плечима — у кожного свої сімейні історії.
Напередодні весілля вона поїхала з подругами в салон краси — готуватися до головного дня. Телефон забула вдома, на кухонному столі. Володимир схопив його, вирішивши відвезти їй, адже знав адресу салону. Але, вже сидячи в машині, почув дзвінок. На екрані висвітилося «Мама». Він завагався, але вирішив відповісти — раптом щось термінове. У трубці пролунав втомлений, тремтячий голос літньої жінки. Вона одразу закидала його звинуваченнями: «Олеся зовсім совість втратила! Залишила дітей на нас, старих, грошей не шле, а тепер і зовсім зникла! Вони хворіють, ліків немає, на що нам їх лікувати?»
Володимир представився, відчуваючи, як холонуть руки. «Що сталося?» – запитав він, і правда хлинула, як крижана хвиля. Виявилося, у Олександри було двоє дітей, яких вона залишила своїм батькам у селі під Львовом і поїхала до міста за “кращим життям”. Спочатку пересилала гроші, але потім перестала. Старенькі тягнуть їх на маленьку пенсію, а діти ростуть — їм потрібні одяг, їжа, лікарі. Володимир попросив номер рахунку і перевів скільки міг — на ліки та продукти. Потім розвернув машину назад. Салон краси залишився позаду, як і його ілюзії.
Вдома він зібрав її речі у валізи — акуратно, але з кам’яним серцем. Коли вона повернулася — доглянута, з новою зачіскою і сяючим манікюром, — він мовчки вручив їй багаж. Вона розгубилася, почала питати, що сталося. Він кинув їй телефон, не вимовивши ні слова. Її очі розширилися — вона все зрозуміла. Почала щось пояснювати, виправдовуватися, але її голос звучав як шум в пустоті. Він не хотів слухати. Після розмови з її мамою вона перестала існувати для нього як жінка, як людина.
Можна обманювати чоловіків, хитрувати, викручуватися — ми всі не святі. Але кинути своїх дітей на плечі старим батькам, забути про них, не допомагати і брехати мені в обличчя, що немає сім’ї? Це не вкладалося в його голові. Вона стояла перед ним — красива, але порожня, як вигоріла оболонка. У цей момент він побачив її справжньою — і це було нестерпно.
Весілля не відбулося. Він розірвав усі зв’язки з нею, викреслив її з свого життя, як страшний сон. Але питання залишилися. Як вам здається, чи можна зрозуміти Олександру? Чи може жінка, зрадивши найрідніших, бути вірною дружиною? Чи варто вірити її словам про кохання, її обіцянкам, що зі мною все буде інакше? Я дивлюся в майбутнє і не бачу там нічого, крім тіні її брехні. Можливо, я занадто суворий, але для мене мати, що залишила дітей заради нового життя, — це не жінка, а привид, якої я не хочу бачити поруч з собою ніколи.
