Для мене немає дітей, але я все ще можу бути матір’ю.

Для мене народи. Ти ж знаєш, у мене не може бути дітей…

Народи дитину, для мене народи. Ти ж знаєш, у мене не може бути дітей…

Перший день занять у інституті розпочався з лекції. Олена довго блукала коридорами, доки не знайшла потрібну аудиторію. Не встигла сісти на крайнє місце у першому ряду, як увійшов викладач. Представився та почав розповідати, чим вони займатимуться протягом року. Казав, що у білети на іспитах увійдуть питання з лекцій. У підручниках їх немає. Радив відвідувати лекції зараз, аніж потім перед сесією витрачати час на пошуки відповідей у інтернеті.

У цей час відчинились двері, і до аудиторії увійшла сліпуче яскрава дівчина. У залі захихікали. Викладач миттєво повернувся до неї.

— Ви на лекцію? Як вас звати? — суворо запитав він.

— Ганна Миколаївна Семенюк, — анітрохи не зніючись, жваво відповіла дівчина.

— Ну що ж, на перший раз пробачаю, Ганно Миколаївно. Наступного разу постарайтеся не запізнюватись. Запізнивших я не допускаю на свої лекції. — Він повернувся до затихлого залу. — Це стосується всіх! Про що ми тут говорили, повторювати не буду, запитайте потім у когось. Сідайте. І так…

Дівчина пройшла до першого ряду, намагаючись не стукати високими підборами. Олена посунулась, звільняючи їй місце.

— Привіт. Що він тут казав? Лякав? — прошепотіла яскрава, схожа на жар-птицю, студентка.

— Тихо, вижене, — шикнула на неї Олена.

На перерві вони познайомились. Ганна виявилась з-під Києва. Їздила до столиці щодня на електричці. Не розрахувала у перший день час і запізнилась. Олена приїхала з Чернігова, жила у гуртожитку.

Ганна яскрава, весела, до навчання ставилась легко, через оцінки не переживала. Дивувалась, як Олена може цілими днями сидіти за підручниками.

— Та яка різниця, буде диплом синій чи червоний. Головне — вдало вийти заміж, влаштуватись у житті, — говорила Ганна.

— Я мамі обіцяла добре вчитись. Вона виховувала мене сама. Теж вступила до інституту, закохалась, завагітніла. А хлопець, мій батько, обіцяв одружитись, та не одружився. Коли я народилась, мама кинула інститут. Вона боїться, що я можу повторити її долю. Я знаю, як їй було важко. Хочу, щоб мама мною пишалась, а не плакала.

— Ну-ну. Так і засидишся над своїми книжками. А коли жити? — не поступалась Ганна.

— Ось отримаю диплом і житиму, — усміхнулась Олена.

Незважаючи на різне ставлення до навчання й життя, дівчата подружились. Олена відвідувала всі лекції, давала конспекти й подрузі. Взагалі допомагала Ганні у навчанні, прикривала її, коли та пропускала пари. А Ганна бігала на танці, зустрічалась з хлопцями, ні в чому собі не відмовляла. Багато хто намагався відкрити Олені очі на «подругу», мовляв, та використовує її.

— Ну й що? Дружба рідко буває безкорисливою. Один завжди використовує іншого, — відповідала Олена.

На четвертому курсі Ганна закохалась і зовсім закинула навчання. Якби не Олена, її могли виключити з інституту. На початку останнього курсу Ганна «залетіла».

— Хотіла зробити аборт потихеньку, але Стас дізнався, так кричав. Отже, я виходжу заміж. Ти будеш свідком на весіллі. І не сперечайся, — повідмила вона подрузі.

Перед самим Новим роком відгуляли галасливе весілля, а перед державними іспитами Ганна народила хлопчика. На іспити приходила із заплутаною від втоми мовою. Викладачі зі співчуття ставили їй трійки.

А Олена отримала червоний диплом і збиралась повертатись додому, до Чернігова.

— Ти що? З таким дипломом тобі у Києві всі двері відкриті. Що ти у своєму Чернігові робитимеш? А я як без тебе? Я поговорю із Стасом. У його батька своя фірма, візьме тебе на роботу.

— Мама чекає… — спробувала відмовитись Олена.

— Нікуди твоя мама не дінеться. Вона тільки радітиме за тебе. Заробиш грошей, наберешся досвіду. Після Києва тебе з руками відірвуть скрізь. У Стаса є друг, до речі, неодружений. Пам’ятаєш, ти обіцяла після закінчення навчання почати жити? Отже, нікуди я тебе не відпущу. Ех, якби не дитина, ми б разом життю раділи…

— Не кажи так. Діти швидко ростуть, ще погуляємо. Ти ж мріяла добре влаштуватись у житті, хіба ні? У тебе сім’я, квартира, хороший чоловік. А дитина — це щастя, — заспокоювала Олена подругу.

Олена залишилась у Києві. Стас, чоловік Ганни, справді замовив словечко перед батьком, і той узяв Олену до себе на роботу. Вона й тут показала себе з найкращого боку. А от із власним життям у Олени не складалось.

Подруги часто телефонували, але бачились рідко. Ганна була зайнята дитиною, Олена працювала. Одного разу Ганна подзвонила й убитим голосом попросила подругу приїхати. Олена миттю кинулась до неї.

— Що трапилось? — з порогу запитала вона, помітивши почервонілі очі Ганни.

— Я вагітна, —Ганна відчула, як серце стиснулося від болю, бо через багато років нарешті усвідомила, що саме втратила.

Оцініть статтю
ZigZag
Для мене немає дітей, але я все ще можу бути матір’ю.