Колись, коли я ще виходила на роботу після декрету, згадую ті дні, коли моя мати, Марина Петрівна, була для мене справжньою невзятною підтримкою. Усі мої приятелі мали матері, які без зайвих клопотів доглядають за дітьми, а у мене мати завжди наголошувала: «То твоє дитя, я вже свого вишила».
Моя донечка, Оленка, виповнилося пять років і ходила до дитячого садка в Київському районі. Після двох років у декреті я повернулася до викладання у нижчі класи нашої гімназії і вже не могла часто брати відпустку. Тоді би дуже допомогло, якби Марина Петрівна була поруч.
Зимою, коли я не мала дачі на відпочинок, вільний час був рідкісний. Мати сиділа вдома, лише телевізор та телефонні розмови з подругами заповнювали її дні, а інших занять у неї й не було. Минулого тижня ми з Оленкою були у офтальмолога і дізналися, що у маленької дівчинки проблеми зі зором. Я подзвонила мамі і повідомила, що треба на десять днів відвезти Оленку до клініки в Харкові. Забрати її з садка планували о13годині, а вранці її треба було везти до лікарні усе було недалеко: садок, клініка і будинок мами.
Оленка була вихована, а Марина Петрівна не сварлива, не гучна, не робила безлад, їла те, що подавали. Проте вона все одно не схвильовувалася щодо дитини, а коли я потребувала її допомоги, бо ми з чоловіком, Юрієм, обоє мусили на роботу, вона відмовлялася.
Ми мріяли, що мати зайде до нас і підтримає кілька днів, проте це було неможливо. На щастя, у нашій околиці живе бабуся Олена, що залишилася сама після діда, і вона готова була доглядати за малечею, поки ми працюємо. Це не вимагало додаткових витрат, адже вона жила поруч, і це зняло б з нас значний тягар.
З часу, коли Марина Петрівна пішла у пенсію, я підтримувала її фінансово: щомісяця двічі передавала гроші, сплачувала оренду її квартири, а коли ми ходили за покупками, вона сама розраховувалась. На свята я дарувала їй дорогі подарунки, а вона сприймала це як належне, вважаючи, що моя обовязок годувати її та сплачувати за неї, бо я її донька. Це мене розчаровувало, бо я розуміла, що моя дитина моя відповідальність, а не причина, через яку треба виконувати чужі вимоги.
Здається, бабусі не повинні обовязково допомагати своїм дітям, проте часто роблять це. Чи правильно це? Болюче визнавати, що я докладаю всіх зусиль для мами, а вона цього не цінує. Ці спогади лишаються в памяті, мов старі листи, що нагадують про складність взаємин між поколіннями.
