Оксана стоїть біля вікна своєї квартири у Львові, спостерігаючи, як Андрій встановлює дитяче крісло у машині. Їхній син, чотирирічний Ярик, весело базікає, очікуючи поїздки до бабусі та дідуся. Щотижня вони відвозять його до батьків Оксани, щоб ті провели час із онуком. Але щоразу, повертаючись додому, Оксана відчуває, як у грудях клекоче роздратування. Її мати, Наталія Петрівна, щиро вважає, що, доглядаючи за Яриком, робить дочці та зятеві велику послугу. Ця думка виводить Оксану з себе, і вона ледве стримується, щоб не вибухнути.
Все почалося два роки тому, коли Ярик підріс для вікендів у бабусі та дідуся. Оксана й Андрій вирішили, що це ідеальний спосіб дати батькам можливість побути з онуком. Наталія Петрівна та її чоловік, Борис Григорович, обожнюють хлопчика. Вони пестять його варениками, водять у парк, читають казки. Оксана тішиться, бачачи, як син сяє від їхньої уваги. Вона пам’ятає, як сама в дитинстві любила гостювати у своєї бабусі, і хоче, щоб у Ярика залишилися такі самі теплі спогади. Але вона й уявити не могла, що її добрі наміри обернуться таким непорозумінням.
Щоразу, коли вони забирають Ярика, Наталія Петрівна зустрічає їх з виглядом мучениці, яка пожертвувала всім заради їхнього блага. «Ну от, я вам допомогла, тепер можете відпочивати», — говорить вона, витираючи неіснуючий піт з чола. Або: «Нелегко з ним, але я ж для вас стараюся, щоб ви могли свої справи робити». Оксана стискає кулаки, відчуваючи, як кров приливає до скронь. Їй хочеться крикнути: «Ми не просили тебе няньчити! Ми привезли Ярика, щоб ВИ були з ним щасливі!» Але замість цього вона натягує посмішку й бурмоче: «Дякуємо, мамо». Андрій, зазвичай спокійний, теж починає втрачати терпіння. Він шепоче Оксані в машині: «Вона справді думає, що ми скидаємо Ярика, щоб гуляти? Це ж для них, а не для нас!»
Справа не в тому, що Оксана й Андрій не цінують час із сином. Навпаки, вони обожнюють будувати з ним фортеці з кубиків, гуляти набережною Дніпра. Але вони бачать, як Наталія Петрівна сумує за онуком, як у неї очі запалають, коли Ярик біжить до неї з криком: «Бабуся!» Вони хочуть подарувати батькам цю радість, а заодно дати Ярикові відчути любов великої родини. Але з кожним разом слова тещі все більше ріжуть слух. «Я втомилася, але нічого, заради вас витримала», — говорить вона, ніби вони скинули на неї дитину, щоб вирушити у відпустку. Оксана почувається винною, хоча й не розуміє, за що.
Кульмінація настала минулих вихідних. Вони привезли Ярика, як завжди, у суботу вранці. Наталія Петрівна, зустрічаючи їх, зітхнула: «Ох, знову мені цілий день бігати за ним. Але я ж розумію, вам треба свої справи робити». Оксана не витримала. Її голос затремтів, коли вона відповіла: «Мамо, ми привозимо Ярика не тому, що нам лінь з ним сидіти! Ми хочемо, щоб ви та тато проводили з ним час, щоб він вас знав і любив! Це не послуга нам, це для вас!» У кімнаті повисла тиша. Наталія Петрівна розгублено запліморгувала, а Борис Григорович, сидячи у кріслі, покашляв і втопив очі в газеті. Андрій стиснув руку Оксани, немов кажучи: «Молодець, нарешті сказала».
Того вечора, забираючи Ярика, вони помітили, що Наталія Петрівна була тихішою, ніж зазвичай. Вона не скаржилася, не зітхала, а просто обняла онука й тихо промовила: «Приїжджайте ще». Оксана відчула полегшення, але й легкий укол провини. Може, вона була занадто різкою? Але Андрій, сідаючи за кермо, усміхнувся: «Нехай звикає, що ми не скидаємо на неї дитину, а ділимося щастям». Ярик, сидячи ззаду, наспівував пісеньку, і Оксана подумала, що заради його усмішки вона готова ще раз пояснити тещі правду.
Тепер вони продовжують возити Ярика до бабусі з дідусем, але з обережністю. Оксана сподівається, що її мати нарешті зрозуміла: вони не шукають няньку, а хочуть, щоб їхній син ріс серед люблячих людей. Але кожного разу, коли Наталія Петрівна натякає на «послугу», Оксана відчуває, як усередині клекоче протест. Вона знає: їхня родина — не угода, а любов. І якщо теща цього не зрозуміє, Оксана готова знову поставити її на місце. За Ярика. За правду.
