До сліз… МАМА
Матірі — сімдесят три. Низенька, зігнута, з вічно зайнятими руками та поглядом, де втома переплітається з ласкою. Вона простягає мені пакет і винувато посміхається:
— Тут сливи, Оленко. Не дуже гарненькі, але свої. Без хімії. Ти ж любиш, так? Візьми, будь ласка.
Я беру. Звичайно беру. І варенець теж беру, бо мама завжди «випадково залишає одну пляшечку», якщо знає, що я завітаю.
— Ти ж не одразу їдеш, ще повечеряєш з нами кілька разів… — додає вона тихо, майже з надією.
Я сідаю в авто. Заводжу двигун.
Знову кудись спішу. Знову тікаю. Робота, зустрічі, справи, міста, годинники, метушня… Усе важливе, усе термінове. Заїжджаю до мами лише тоді, коли вже все зроблено — між кавою з подругами та сеансом масажу, між презентацією та рейсом.
Приїжджаю не з порожніми руками — привожу їй оселедець, сир, цукерки. Питаю, як у них з батьком справи. Слухаю неуважно, перебиваю, іноді навіть з іронією — ну які в них справи в їхньому віці? Живу поруч, але десь далеко.
Мама обов’язково скаже, що я «завжди роздягнена», що горло треба берегти, що кашель через «розстібнуту куртку», і що працюю я забагато. Вона повторить, що життя — так, важке, і що все розуміє, і нічого страшного, що я буваю нечасто.
А живемо ми за сорок кілометрів одне від одного.
Я дзвоню їй майже щодня. Вона розповідає неспішно, детально:
— На ринку помідори подорожчали. А у твоєї сестри в селі все важко, сама тягне господарство. Петрушку після дощу треба знову різати. А кіт наш, Рудий, око розбив, не знаємо, де шкандибав…
Я слухаю. Іноді — лише з віжливості.
Мені здається, що в її житті нічого важливого не відбувається.
Я дратуюсь, коли вона скаржиться на серце, а до лікаря йти не хоче. А я що можу? Я ж не лікар! Я й так їй кажу: «Мамо, ну будь ласка, сходи! Ну я ж не знаю, що тобі пити!»
А вона раптом зовсім інакше, тихо:
— А кому ж ще поскаржитися, доню, як не тобі?..
І у мене завмирають пальці на трубці.
Бо це правда. Бо я — її людиною. Єдиною справді рідною.
І ось я, забувши все на світі, зриваюся. Несусь до неї. Без попередження. Без плану. Просто тому, що треба.
А вона — наче чекала. Вже на порозі з рушником. Вже смажить оселедця. Тато ріже кавун, дістає пляшку домашнього вина:
— Молоде. Лише нещодавно добродило, — каже він з гордістю.
Я від вина відмовляюсь — за кермом. Він киває, наливає собі. Ми сміємося. Гучно, від щирого серця.
Мені холодно. Я вкриваюсь маминою теплою кофтою. Вона миттю кидається вмикати піч:
— Зараз нагріємо кухню, щоб не мерзла.
І я знову маленька. Знову — та дівчинка, у якої все добре. Яку люблять. Яку годують вечерею. Ради якої гріють повітря в хаті.
Усе смачне. Усе тепле. Усе — по-справжньому.
Мамо, рідна, любима…
Ти просто живи.
Довго. Дуже довго.
Бо я не знаю, як це — жити, не чуючи твого голосу в трубці.
Бо я не знаю, як це — без твоєї кухні, де ти завжди намагаєшся зробити мені тепло.
Бо що б не сталось у світі — у мене мусить бути точка опори. І цією точкою завжди була ти.
Мамо.
Просто будь…
