До сліз… МАМА
Мамі — сімдесят три. Низенька, сутула, з вічно зайнятими руками і поглядом, у якому втома змішується з теплом. Вона простягає мені пакет і провинуто посміхається:
— Тут груші, Оленко. Вони не дуже гарні, але свої. Без хімії. Ти ж любиш, так? Візьми, будь ласка.
Я беру. Звісно беру. І ряжанку теж беру, бо мама завжди «випадково залишає одну баночку», якщо знає, що я заїду.
— Ти ж не відразу їдеш, ще повечеряєш з нами пару разів… — додає вона тихо, майже з надією.
Я сідаю в машину. Заводжу двигун.
Знову кудись їду. Знову тікаю. Робота, зустрічі, справи, міста, годинники, поспіх… Усе важливе, усе термінове. Заїжджаю до мами тоді, коли вже все зроблено — між кавою з подругами і сеансом масажу, між презентацією і перельотом.
Приїжджаю не з порожніми руками — привожу їй рибу, сир, солодощі. Питаю, як у них з батьком справи. Слухаю неуважно, перебиваю, іноді навіть насмішливо — ну які в них справи в їхньому віці? Живу паралельно.
Мама обов’язково скаже, що я «завжди роздягнена», що горло треба берегти, що кашель через «розстібнуту куртку», і що працюю я забагато. Вона повторить, що життя — так, складне, і що все розуміє, і нічого страшного, що я буваю нечасто.
А живемо ми в сорока кілометрах один від одного.
Я дзвоню їй майже щодня. Вона розповідає неспішно, детально:
— На ринку помідори подорожчали. А у сестри твоїй у селі важко, сама тягне господарство. Петрушку після дощу знову зрізати треба. А кіт наш, Барсик, око розбив, не зрозуміємо, де гуляв…
Я слухаю. Іноді — просто з ввічливості.
Мені здається, що в її житті нічого важливого не відбувається.
Я дратуюсь, коли вона скаржиться на серце, а до лікаря йти не хоче. А я ж що можу? Я ж не лікар! Я й так їй кажу: «Мамо, ну будь ласка, сходи! Ну я ж не знаю, що тобі пити!»
А вона раптом зовсім інакше, тихо:
— А кому ж ще пожалітися, донечко, як не тобі?..
І у мене завмирають пальці на трубці.
Бо це правда. Бо я — її людина. Єдина справді рідна.
І ось я, забувши все на світі, зриваюся. Несусь до неї. Без попередження. Без плану. Просто тому що треба.
А вона — ніби чекала. Вже на порозі з рушником. Вже смажить рибу. Тато ріже кавун, достає пляшку домашнього вина:
— Молоде. Тільки недавно доброділо, — говорить із гордістю.
Я від вина відмовляюсь — за кермом. Він киває, наливає собі сам. Ми сміємося. Гучно, щиро.
Мені холодно. Я кутаюся в мамину теплу кофточку. Вона відразу кидається вмикати духовку:
— Зараз нагріємо кухню, щоб не мерзла.
І я знову маленька. Знову — та дівчинка, у якої все добре. Яку люблять. Яку годуватимуть вечерею. Ради якої грітимуть повітря в кімнаті.
Все смачно. Все тепло. Все — по-справжньому.
Мамо, рідна, кохана…
Ти тільки живи.
Довго. Дуже довго.
Бо я не знаю, як це — жити, не чуючи твій голос у трубці.
Бо я не знаю, як це — без твоєї кухні, де ти завжди намагаєшся зробити мені тепло.
Бо що б не відбувалося у світі — у мене має бути точка опори. І цією точкою завжди була ти.
Мамо.
Просто будь.
