Червень 12, 2023
Коли я вперше побачила Богдана, здавалося — доля подарувала мені лотерейний квиток. Він був із тих чоловіків, про яких розповідають у весільних тостах: уважний, ніжний, з руками, завжди готовими підхопити мене на порозі. «Як сонечко?» — питав вранці. «Не забудь светр!» — нагадував у похмурий день. Квіти на підвіконні в моїй хаті не в’яли — то білі лілії, то польові волошки. Подруги шепотіли: «Такі тільки в казках зустрічаються».
Ми блукали Києвом до пізньої ночі, сміялися над дурницями, немов діти. А він — вклонився біля фонтану в Маріїнському парку, дістав перстень. Поїхав до моїх батьків у Чернігів, ніс коровай, як належить. Я тоді думала: ось воно — щастя, як у бабучих піснях.
Але весілля в палаці «Україна» стало не початком, а кінцем.
Спершу дрібниці: пропали ранкові «доброго ранку, кохана», зникли квіти. Його поцілунки тепер нагадували обов’язок — сухі, мимохідь. Раніше він лагодив все в хаті: то крісло скріпить, то полицю приб’є. Зараз навіть чашку до раковини віднести — проблема. «Ти ж сама це обрала», — говорить. Ніби я купляла не чоловіка, а ремонтника.
Але ж я така сама! Так само доглядаю за собою, ходжу в спортзал на Липках. На вулицях хлопці й досі озираються. А він? Ніби йому все одно. Ніби я — старий ліжник, з яким просто звик спати.
«Усі чоловіки такі, — каже мама. — Головне, що зарплату в банку носить, не гуляє. Не вигадуй!» Та я не хочу бути «як усі». Не хочу прокидатися поруч із людиною, яка дихає, але не живе.
Вчора він сидів із телефоном, усміхався чомусь. У мене в грудях завмерло: може, у нього інша? Може, тому він такий далекий?
Я його люблю. Навіть зараз. Але як питати? Як чути відповідь, якщо вона розіб’є моє серце?
Сьогодні зрозумів: кохання — не про квіти чи перстні. Воно — про те, щоб навіть у брудних чоботях, після важкого дня, знайти в собі силу обійняти дружину. Якщо він цього не робить — значить, уже вибрав. А мені лишається обрати себе.
