Весілля мало бути вже за тиждень, коли Оксанка сказала мені, що не хоче виходити заміж. Усе вже було сплачено і зал у центрі Львова, і всі папери, і обручки, навіть частина сімейного святкування. Я місяцями все організовував, продумував до дрібниць.
За увесь наш час разом я був переконаний, що чиню правильно. Працював повний робочий день, і при цьому щомісяця відкладав приблизно 20% зарплати на неї на перукарню, манікюр, дрібнички, які вона хотіла. Не тому, що вона не працювала в неї були і свої гроші, вона витрачала їх на себе. Я ж відчував, що як чоловік і коханий мушу піклуватися матеріально. Ніколи не просив її скинутися на комуналку, завжди оплачував кавярні, кіно, невеликі подорожі ну все.
За рік до весілля я зробив щось по-справжньому велике запропонував зїздити всім її родом на море. Не просто з батьками й братом а й з племінниками, двоюрідними, навіть декількома тітками. Нас зібралось добрий десяток. Щоб усе це потягнути, працював понаднормово, відкладав покупку речей для себе, економив стільки, скільки міг. Коли все вдалося, я сплатив житло, дорогу, харчування словом, усе до останньої гривні. Вона світилася від щастя, її рідні теж всі дякували й обіймали мене. Я й гадки не мав, що для неї це все не мало особливого значення.
Коли Оксанка раптом сказала, що хоче розійтися, пояснила, що я був для неї «занадто». Що просив надто багато любові, турботи, що хотів обіймів, хотів переписок, хотів знати, як у неї справи. А вона не така, завжди була більш відсторонена, а я її, каже, задушував цією увагою. Мовляв, я очікував речей, які вона дати не могла.
І тоді вона сказала те, про що ніколи не говорила раніше що насправді й не мріяла про весілля. Прийняла пропозицію, бо я дуже наполягав, а ще втягнув у це її батьків вона відчула тиск. Я зробив пропозицію просто у львівському ресторані, при всій її родині. Для мене це був жест любові, а для неї ніби пастка. Не могла відмовити «на людях».
За пять днів до розпису, коли вже всі деталі були вирішені, вона обрала нарешті сказати правду. Сказала, що відчуває себе так, ніби я змушую її жити не своє життя. Що я робив для неї забагато, і це не на радість, а навіть ніби робило їй дискомфорт, змушувало почуватися винною й зобов’язаною. Вона вирішила піти, щоби не грати роль нареченої тільки через мої очікування.
Після тієї розмови вона просто зібрала речі й поїхала. Не було ані сварок, ані вибачень, ані спроб щось полагодити. Лишилися тільки укладені договори, сплачені аванси, роздруковані плани і скасоване весілля. У своєму рішенні вона була непохитна, і саме так усе й закінчилось.
Оце тоді я й зрозумів, що виплачувати за все, вирішувати всі питання, тягнути родини і бути завжди поруч це зовсім не гарантія, що хтось захоче залишитися з тобою.
