Добра жінка. Що б ми без неї робили?
А ти їй всього лише дві тисячі гривень щомісяця даєш.
Ганно, ми ж на неї квартиру оформили.
Микола підвівся з ліжка, тяжко зітхнув, і, спираючись на старенькі тростини, подався до сусідньої кімнати. Тьмяне світло нічника падало на втомлене обличчя дружини, і він, примружившись, придивився до неї.
Опустився поруч, мовчки слухав її подих.
Здається, все гаразд… шепнув майже з полегшенням.
Знову став на ноги, неспішно рушив до кухні. Відкрив пляшку з кефіром, ковтнув кілька ковтків, помив руки у ванній, повернувся у свою кімнату. Ліг, та сон не йшов.
Нам із Ганною вже по девяносто, життя промайнуло. Скоро до Господа, а поруч одне одного, більше нікого…
Донька, Марійки давно немає, й шістдесяти не виповнилося. Сина Петра також уже немає. Заслаб він Є лише внучка, Лариса, вже двадцять років у Варшаві. Про дідуся з бабусею й не згадує. Мабуть, і діти її вже дорослі
Не зчувся, як заснув.
Прокинувся від легкого доторку:
Миколо, все гаразд? почувся тремтячий голос.
Відкрив очі. Над ним схилилася дружина.
Чого це ти, Ганно?
Глянула лежиш, не рухаєшся.
Живий ще! Лягай спати, не хвилюйся.
Почулися повільні, шаркаючі кроки. На кухні клацнув вимикач.
Ганна Іванівна попила води, повернулася і лягла, задумавшись:
Колись же прокинуся сама його вже не буде. Що ж тоді? А може, я раніше за нього…
Микола вже й панахиду заздалегідь замовив. Хто б подумав, що таке можливо організовувати своє прощання за життя. А з іншого боку хто ж про нас подбає?
Внучка про нас забула, а сусідка Оленка єдина, хто до нас навідується, ключ від квартири у неї. Дід від пенсії тисячу гривень їй віддає купує продукти, приносить що потрібно. Куди нам ті гроші? Та й із четвертого поверху ми вже не спускаємося.
Микола Іванович розплющив очі. Сонячне проміння пробивалося через вікно. Вийшов на балкон, угледів вершечки ясена, соковито-зелені, і вперше за ці дні скраялася посмішка:
От і дожили до літа…
Пішов до дружини. Та сиділа на ліжку мовчазно, у зажурі.
Ганно, досить сумувати! Ходімо, щось тобі покажу.
Ой, ледь сили зібрала, тяжко підвелась. Що ти надумав?
Підемо, підемо!
Взяв за плечі, допоміг дійти до балкону.
Дивись, як наша черемха ожила! А ти все казала не доживемо до літа. Бачиш дожили!
Дійсно… А сонце як світить…
Вони сіли на лавку в куточку балкону.
А памятаєш, як уперше в кіно запросив? Ще у школі. Того дня черемха якраз так само зеленіла…
Як таке забути? Скільки ж років минуло
Понад сімдесят, Ганно Сімдесят пять.
Сиділи довго, згадували ту далеку юність. З роками багато чого забуваєш: і що вчора робив можна не пригадати, а от молодість не забутись.
Заговорились, вже снідати час, підвелась дружина.
Ганно, завариш міцного чаю? Вже остогидла та трава!
Не можна нам, лікарі ж не радять.
Та бодай ріденького, цукру ложечку!
Микола пив солоденький слабкий чай, запивав маленький бутерброд із сиром і в думках повертався в ті часи, коли чай був міцний, солодкий, а на столі вареники чи оладки
Зайшла сусідка Оленка, усміхнулась:
Як у вас справи, мої дорогенькі?
Які тут у девяностолітніх справи? жартував Микола.
Якщо жартуєш значить усе гаразд. Що купити?
Оленко, принеси краще курятини, попросив Микола Іванович.
Вам же не можна
Курятина ж лікар дозволив.
Добре, куплю. Зварю ще й локшини!
Оленка посуд помила, порядок навела й пішла.
Ганно, давай ще на балкон погріємось на сонці.
Давайте!
Оленка з кашею вийшла до них:
Засумували за сонечком?
Добре тут, доню, вдячно відгукнулася Ганна Іванівна.
Ще суп зварю на обід.
Гарна жінка, глянув Микола в слід Оленці. Що б ми без неї робили
А ти їй тільки дві тисячі гривень даєш.
Ганно, ми ж їй квартиру оформили.
Вона навіть не здогадується.
Довго посиділи на балконі. На обід була ароматна куряча юшка з картоплею.
Я таку і Марійці, і Петрові колись варила, як ще маленькі були… тихо сказала Ганна Іванівна.
Навіть і тут, на схилі років, нас чужі люди годують… зітхнув чоловік.
Мабуть, доля в нас із тобою така, Миколо. Не стане нас ніхто і не згадає
Годі, Ганно, час спочити. Пішли трохи подрімаємо.
Миколо, правда кажуть: і старий, і малий одна біда. Суп пюре, обідній сон, полуденок все так по-дитячому
Микола Іванович дрімнув, але прокинувся від неспокою. Погода, мабуть, змінюється Пішов на кухню: аж там дві склянки соку, дбайливо залишені Оленкою.
Обома руками поніс у кімнату Ганни. Вона мовчки сиділа, дивилась у вікно:
Щось ти, Ганно, знову зажурилася, лагідно мовив Микола. Ось сік, випий трохи.
Вона сьорбнула:
І ти не спиш?
Погода така, мабуть.
Я сьогодні щось і справді не важується. Миколо… відчуваю, що недовго залишилося. Ти ж мене поховай по-людськи
Ганно, не кажи дурного. Як я жити без тебе?..
Так чи так хтось з нас раніше піде.
Досить! Ідемо краще на балкон!
Засиділися до вечора. Оленка приготувала сирники. Поїли, сіли телевізор дивитися. Щоразу перед сном обовязково. Нові фільми нецікаві, не зрозуміти, тому дивляться старі комедії чи мультики.
Сьогодні подивилися тільки один мультик. Ганна Іванівна підвелася:
Піду спати. Щось зморилася…
Я тоді також.
Дай-но, гляну на тебе гарно, попросила вона.
Навіщо?
Так просто. Хочу…
Довго мовчки вдивлялися в очі одне одному. Наче бачили себе у юності, ще повних надій.
Ходімо, проведу тебе.
Ганна Іванівна взяла чоловіка під руку. Поволі дійшли до її кімнати. Він накрив її ковдрою, подивився ще раз… І вже у своїй кімнаті довго не міг заснути.
Здавалося і не спав зовсім, та година показувала друга ночі. Пішов до дружини вона лежала з розплющеними очима:
Ганно!
Схопив за руку.
Ганно Ганнусю!
І раптом і сам відчув: нема чим дихати. Дійшов до кімнати, документи заповіт до столу поклав.
Повернувся до дружини. Дивився на її обличчя довго, довго. Ліг поряд, заплющив очі
Побачив поруч молоду, красиву Ганну, як сімдесят пять років тому. Вона йшла до світла, а він кинувся за нею, взяв за руку.
Вранці Оленка зайшла до кімнати. Вони лежали поряд, щасливо посміхненими навіть у сні.
Жінка з тремтінням набрала “швидку”.
Лікар, який приїхав, подивився і похитав головою:
Пішли разом… Значить, справді кохали
Їх забрали. А Оленка опустилася на стілець біля столу й побачила документи. І заповіт на її ім’я.
Вона схилила голову на руки й заплакалаОленка довго не могла оговтатись. Тиша у квартирі здавалась сторічною, навіть годинник ішов повільніше. Вона сіла до кухонного столу, де ще вчора Микола і Ганна ділили між собою кухоль теплого чаю.
З вікна лилося яскраве літнє світло, а на балконі світилася черемха. Пелюстки мяко опадали на старенькі лавки, де вони вдвох грілися під сонцем.
Оленка встала, вийшла на балкон і з вдячністю провела поглядом дерево, що стало свідком такої довгої любові. В кишені вона намацала ключі від тієї самої квартири, яку не раз поспіхом відмикала, поспішаючи на допомогу.
Відчинила широкий балкон, впустила свіже повітря, повне запаху весни, трохи легкувате від суму. А потім взяла із шухляди старе фото молоді Ганна й Микола сміялись щиро, тримаючись за руки перед кінотеатром. Поряд напис: “1961 рік. Наше перше літо.”
Оленка посміхнулась крізь сльози.
Ваша любов лишилася тут, тихо сказала вона. А я про вас турбуватимусь.
В маленькій кімнаті на стіні годинник почав відбивати новий день. І вже ніхто не був самотній: у цьому домі залишалася пам’ять, тепло і слід двох вічних закоханих сердець.
Десь у Варшаві весняне сонце торкнулося ще одного вікна, сина ж Лариси від несподіваного пориву захотів набрати український номер. Сигнали лунали довго, але у тиші квартири вже звучали тільки добрі спогади.
Оленка ще довго дивилася у вікно, і їй здавалося: у промінні світиться усміхнена юна пара така сама, як сімдесят пять років тому, коли черемха тільки-но зацвіла.
