Донечка вже на порозі пологів, а в неї в голові лише салони та вечірки. Неначе й не дитину має народити…
Оксана Іванівна сиділа в кухні, дивилась у вікно, за яким починав сипати перший грудневий сніг. Серце стискалося не від зими чи морозу, а від тривоги — за доньку, за онука, за завтрашній день. Соломія, її єдина дитина, виношувала під серцем малюка. Вже тридцять восьмий тиждень минав — ось-ось народить. Але її думки були зовсім не про пелюшки й колиску, не про молоко й безсонні ночі. У голові в неї — лише манікюри, масажі, фотозйомки, кав’ярні з подругами та відпустка на святкові дні.
Оксана Іванівна не могла в це повірити. Як так? Де материнський інстинкт? Де те ніжне, щемливе почуття, яке прокидається навіть у тварин, коли вони готуються стати матір’ю? Де турбота, тривога, страх, зрештою? А в Соломії лише список салонів краси та розклад, куди вона вписала… бабусю. Тобто саму себе. Саме їй доведеться сидіти з немовлям, поки молода мати «приводить себе до ладу».
— Мамо, ти ж усе одно поки вільна. Посиди з дитинкою, я швидко вибіжу на зачіску й нігті. Ну я ж маю бути гарною, не в халаті ж фоткатися з дитиною!
Тоді Оксана Іванівна ледь не поперхнулася. Дівчино, ти кого збираєшся народжувати — дитину чи атрибут для інстаграму?
Соломія заміжня вже шість років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї добрий, спокійний, поважний. Робота є, квартиру в іпотеку купили з батьківською допомогою. Довго не квапилися з дітьми, кар’єру будували, на ноги ставали. І ось — нарешті, довгоочікувана вагітнясть. Бабусі, звісно, стрибали від радості. Але виявилося, що майбутня мати підійшла до цього свята зовсім із іншим настроєм.
Спочатку Оксана Іванівна гадала — може, у неї просто такий період. Може, боїться, хвилюється — ось і ховається за жартами. Але все стало ясно, коли вона побачила, як донька годинами переглядає сайти з пошуку нянь… для новонародженого! Дитини ще немає на світі, а мати вже шукає, кому б її доручити.
— Соломіє, ти при своєму розумі? Яка няня? З грудничком ти сама маєш бути! Налагодити режим, годування, прив’язаність! Це ж не кошеня, якому корму насипав — і добре!
— Мамо, ти просто відстала від життя. У Європі всі з нянею з народження. Мати — це не рабиня. Я теж людина, хочу пожити. Ну подумаєш, слинг — і поїхала. Зараз усюди з дітьми ходять, життя не закінчується!
Від цих слів у Оксани Іванівни все всередині перевернулося. За її молодості народжували рано — у дев’ятнадцять, у двадцять. Але ніхто не думав, що це заважає життю. Навпаки — це й було життя. Ночами не спали, з роботи бігли до дитини, на останні гроші купували суміші й дитяче мило. Не було жодних інстаграмів, не було фотозйомок у пологовому. Були любов, страх, відповідальність. І щастя — справжнє, не постановочне. А тут…
Усі дитячі речі купували лише тому, що наполягала Оксана Іванівна. Вона з бабусею чоловіка тягали Соломію по магазинах, вибирали коляску, ліжечко, розпашонки. Донька, звісно, погоджувалася, але байдуже — лише б від неї відчепилися. Все прали, прасували, складали — і все це робили бабусі. А донька… мріяла про святковий відпочинок.
— Ми з подругами думали, може, якщо все гаразд, то першого січня виберемося хоч у ресторан? Ну я ж не у в’язниці тепер!
Тоді Оксана Іванівна вже не витримала. Сказала доньці все — прямо, без жодних поблажок. Що так себе не поводять. Що материнство — це не похід по магазинах, а велика відповідальність. Що новонароджений — не іграшка. Що не можна мріяти про фотосесії, коли ще попереду пологи, безсонні ночі, колА поки вона молиться – за доньку, за онука, за те, щоб у серці її дитини прокинулось те справжнє, що назавжди змінює жінку в матір.
