Я вже підходила до дому, коли в сумці задзвонив телефон. Вийняла його й відповіла братові.
— Привіт, Тьошко, — без жодного сорому я кликала його дитячим ім’ям, хоч він уже давно вищий за мене й дорослий.
— Ти ж не забула, що в мами через тиждень ювілей? — нагадав мені брат. Та якраз вчасно, бо я й справді про це не подумала.
— Ні, не забула, — нахабно збрехала я. — А ти вже купив подарунок?
— Саме тому й дзвоню. Давай зустрінемось, обговоримо.
— Давай. Може, зайдеш до мене? Або завтра в обідню перерву — у нашу кав’ярню? — запропонувала я.
— Домовились. О дванадцятій буду чекати. Передзвонимо, якщо що? То до завтра. — І Денис відключився.
Я його обожнюю, свого молодшого брата. Він мені найближча людина. Не мама, а саме він. Зараз мені аж страшно згадувати, що колись я хотіла його вбити. І досі мене гризе провина, особливо коли бачу його. І сором. Ніколи б себе не пробачила. А тоді…
***
Мої майбутні батьки навчались в університеті й не могли прожити дня один без одного. Але де їм було лишитись удвох? Мама жила з батьками, а тато — у гуртожитку. Єдиний вихід — одружитись. Про що вони й заявили маминим батькам. Зітхання, мольби не поспішати, сльози — нічого не подіяло. Молоді були впевнені, що їхнє кохання подолає все.
У мами такий характер: коли щось захотіла — йде до кінця. Вона умовила батьків зіграти скромне весілля, а заощаджені гроші витратити на оренду квартири. Бо жити в двох кімнатах з родиною — не варіант.
Перший час подружжя проводило всі вільні хвилини в ліжку. На пари приходили невиспаними, але щасливими. Вони вірили, що їхнє кохання витримає будь-які випробування. Які там випробування? Життя тільки починається! Наївні…
Сталось те, що й мало статись — мама завагітніла. Це стало першою перевіркою, яку вони подолали гідно. До диплому залишилось півтора курси — нічого, впораються.
Але мама стала капризною. Жахливий токсикоз, постійна сонливість, непереносимі запахи їжі. Тато частіше залишався в гуртожитку з одногрупниками. Почалися сварки. Але вони швидко мирились, тим паче коли токсикоз минув, і мама знову взялася готувати.
Після мого народження почалась ера недосипання і втоми. Бабуся з дідусем чергували відпустки, щоб доглядати за мною й дати мамі можливість закінчити навчання. Мама часто тікала з пар, бо від молока болили груди.
Її втома й нерви передавались і мені. Напевно, тому я постійно плакала й засинала лише на руках. Батьки із задоволенням залишали мене комусь і тікали до університету, щоб перевести дух, а якщо пощастить — і подрімати на лекції.
Кохання коханням, але досвіду й терпіння їм не вистачало. Вони почали помічати недоліки один в одного, висувати претензії, рахувати, хто що зробив. Тато знову тікав у гуртожиток, повертався пізно, і сварки спалахували з новою силою.
Та ось іспити здано, дипломи отримано, тато пішов на роботу. Залишились позаду безгрошів’я й безсонні ночі. Я підросла, мене віддали в ясла, а мама вийшла на роботу. Але тут я почала часто хворіти. Мамі доводилось брати лікарняні. Бабуся з дідусем були ще молоді, до пенсії далеко — допомогти не могли.
І одного разу тато повернувся пізно, і мама влаштувала скандал.
— Годі! — крикнув він. — Більше так не можу. Наш шлюб був помилкою. Я поспішив… Я кохаю іншу. — Без жодної паузи він зібрав речі й пішов.
Я цього, звісно, не пам’ятаю. Щось розповіла мама, щось дізналась від бабусі, а дещо зрозуміла сама, коли підросла.
Не кожна молода сім’я витримує побутові труднощі. Після тата маму немов підмінили. Вона часто плакала, зривала біль і образи на мені.
Якщо я розливала чай або впускала печиво, мама казала, що я «безрука, вся в батька». І я вирішила, що тато пішов через мене. Виросла з почуттям провини.
«Усі діти як діти, а ти в мене брудна, скрізь знайдеш багнюку», — лаяла вона. — «Криворука. Вся в батька».
Мені здавалось, що один мій вигляд дратував маму. Бабуся часто казала, що я його копія. От ще невдаха — уродитись схожою на того, кого мама ненавидить.
Метою мого життя стало — не засмучувати маму. Оцінка нижче дев’ятки була для мене трагедією. Я з усіх сил намагалась їй догодити. Але догодити було неможливо.
Почерк у мене був так собі.
— Що це за каракулі? Ніби курка лапою писала, — кривилась мама. — У твого батька теж не розбереш.
Тому я вечорами виводила літери замість того, щоб гратись. І навіть виробила гарний почерк. Але мама, здається, не помітила.
Потім мама знову вийшла заміж. Стало легше, бо вона перестала звертати на мене увагу. Дядько Ігор часто приходив до мене в кімнату, грав, допомагав із уроками, поки мама не кликала його.
Одного разу він запитав, кого б я хотіла: братика чи сестричку? Я не хотіла**Далі:** «Найвище щастя для мене — це бачити, як мій син сміється, і знати, що він не відчуватиме ніколи того, через що пройшла я.».
