**Щоденниковий запис**
Сьогодні мені виповнилося 47 років. Я накрила стіл на трьох — одне місце жахливо порожнє. Два роки мовчання від моєї доньки, Оксани, перетворилися на тиху скорботу. Але саме цього вечора забута листівка, схована у старій шухляді, змінила усе, що я думала раніше.
Я акуратно поставила останню тарілку, пальці тріпотіли. Три прибори — два для нас, один без господаря.
Третій прибор, з викладеними поряд виделкою та ножем, стояв перед тим же стільцем, яке ніхто не займав вже два роки. Але я щоразу ставила його на день народження. Як надія, це стало ритуалом, від якого я не могла відмовитися.
Богдан стояв біля раковини, витираючи руки хусткою, настільки тонкою та вицвілою, що здавалося, вона пережила сотні таких вечерь.
Він побачив зайвий прибор і тихо запитав: «Це для Оксани?»
Я лише ківнула, не відриваючи погляду від столу. Все виглядало занадто ідеально.
М’ясна запеканка курилася в центрі, розповсюджуючи затишний, знайомий аромат. Картопляне пюре було пухке, з невеликими озерцями топленого масла посередині, ніби золоті зірочки. А ось і він — мій торт. Маленький, круглий, зі свічками у формі цифр чотири та сім посередині.
Я вже давно не любила торт.
Богдан підійшов і запалив свічки. Полум’я коливалося, ніби намагаючись підняти мені настрій.
«Ну, давай», — прошепотів він, злегка посміхаючись.
Але я бачила в його очах — він пильнував, чи не розвалюсь я.
Я похитала головою, дивлячись на порожній стілець навпроти. Він мовчав, холодний і пустий.
Оксана не сиділа там уже два довгі роки. Ні дзвінків. Ні повідомлень. Ні привітань.
Наче вона зникла, а мені не дозволяли сумувати вголос.
Я зробила глибокий вдих, який починався в животі та болісно доходив до грудей. Потім взяла телефон.
У контактах вона досі значилася як «Моя Маленька». Я ніколи не змінювала це.
Натиснула «Виклик».
Гудіння лунало, ніби кроки в довгому, темному коридорі.
Потім — обрив.
«Вона ще не готова», — прошепотіла я ніби до себе.
Богдан обійняв мене. І я розвалилася. Сльози потекли гарячі, ніби чекали цього моменту весь день.
Я задула свічки одним подихом і загадала одне бажання: просто обійняти її ще раз. Хоч раз.
Тієї ночі, коли Богдан уже спав, а будинок затих, я сиділа на краю ліжка. Пружини скрипіли під вагою.
Лампа кидала м’якаЯ відкрила листівку, де дрібним, знайомим почерком було написано: “Мамо, пробач мене, я зрозуміла, що ніколи не переставала тебе любити”, і в ту мить усі мої болючі роки розтанули, як сніг на весняному сонці.
