Така дочка мені не потрібна! – кричала Марта Іванівна, трясучи зім’ятим папірцем. – З нас усіх ляка сяє! Як я тепер людям у вічі дивитимусь?
– Мамо, заспокойся, будь ласка, – благала донька, стоячи у кухонних дверях з почервонілими від сліз очима. – Давай просто поговоримо.
– Говорити про що? – голос матері заходив у високий регістр. – Універ покинула, роботи путньої не маєш, а тепер ще й це! З кимось там підружилася, сором на весь блок!
Сусідка тітка Галя із сусідньої квартири обережно визирнула в коридор, почувши галас. Марта Іванівна вловила її цікавий погляд і розпалилася ще більше.
– Бачиш? Усі сусіди вже знають! – шпурнула вона папірець на стіл. – Двадцять п’ять років тебе годувала-годувала, усе найкраще тобі віддавала, а ти ось як мені дякуєш!
Дівчина підняла упалий аркуш і розгладила його тремтячими руками. То було заяву про реєстрацію шлюбу. Її заяву.
– Мам, але ж я щаслива, – спробувала вона пояснити. – Тарас чудова людина, він мене кохає…
– Чудовий?! – Марта Іванівна голосно засміялася, та сміх лунав зло і гірко. – Розлучений з дитиною, без путньої роботи, старше за тебе на десять років! Та це ж типовий альфонс!
– Неправда! Тарас працює, у нього свою майстерня з ремонту авто…
– Майстерня! – відітхнула мати. – Гараж, мабуть, хотіла сказати! І що, збираєшся все життя нюхати бензин та мазут?
Дівчина опустилася на стілець, відчуваючи, як підгинаються коліна. Вона готувалася до цієї розмови кілька днів, шліфувала фрази, сподівалася на розуміння. Але все пішло зовсім не по плану.
– Мамо, я вже не дитина. Мені двадцять п’ять років.
– Ось саме тому! – скрикнула Марта Іванівна. – У твої роки я вже була заміжня за твоїм татом, працювала на заводі, квартиру отримали. А ти що? Тиняєшся невідомо де, невідомо з ким!
– Тато теж тебе покинув, – тихо промовила дівчина й миттю жалкувала про ці слова.
Обличчя матері збіліло від люті.
– Як ти смієш! Твій батько загинув в аварії! Він нас не кидав!
– Пробач, мам, я не те мала на увазі…
– Саме те! – Марта Іванівна почала ходити по кухні, наче тигриця у клітці. – Хочеш повторити мою долю? Залишитися самотньою з дитиною на руках? Цей твій Тарас вже одну сім’ю розвалив!
– Вони розлучилися за спільною згодою. У них просто не склалося.
– Ага, не склалося! – мати сіла навпроти дочки й устромила у неї пильний погляд. – А з тобою, значить, значить? Хоч розумієш, у що вплутуєшся? У нього дитина від першого шлюбу! Аліменти платити треба! А тобі що залишиться?
Дівчина мовчала, потираючи скроні. Голова тріщала від крику, а в грудях ніяковіла тупий біль. Вона так мріяла, як розповість мамі про своє щастя, як вони разом готуватимуться до весілля, вибиратимуть сукню…
– Та й взагалі, – продовжила Марта Іванівна, – де ти його знайшла? У якому підвалі познайомилася?
– На дівочі в Іри Шевченко. Пам’ятаєш, розповідала?
– Іра Шевченко! – мати звідусіль розвела руками. – Та розтвірка? Що зараз уже за третім чоловіком заміж виходить? Гарні знайомства маєш!
– Мам, до чого тут Іра? Тарас там випадково опинився, його товариш запросив…
– Випадково! Такі мужики випадково ніде не опиняються. Вони цілеспрямовано шукають довірливих дурнусень на кшталт тебе.
Донька підскочила зі стільця.
– Годі! Ти ж його й не знаєш, а вже судиш!
– А нащо мені його знати?
Валентина Петрівна важко зітхнула в темряві, знаючи, що сон не прийде, бо серце боляче стискалося від тривоги, немов навіть зірок поза вікном не вистачить, щоб охопити всю гіркочу її роздумів про майбутнє Катрусі та цього рішучого, але вже подружиного чоловічка з його тихими обіцянками й гаражем. Вона вирішила не перешкоджати, хоч тривога гризла наче та миша за підлогою, і розрахувати свої карти так, щоб у разі чого донька мала куди повернутись, бо ж не дай боже той добродій Катрусіне щось не те, тоді вона, мати, покаже йому, де раки зимують, але поки що треба мовчати й молитися, щоб цей рішучий не занапастив життя її дитині. І невже вона має втратити єдину дитину через те, що та, сліпа коханням, обрала чоловіка, що далеко не мед? Гадала вона, закриваючи заплакані очі, бо попростити не могла, але й завадити не насмілилась.
