Було колись… Павло Іванович ніколи не думав, що свій вік зустріне за чужими дверима, де його оточуватимуть не рідні обійми, а холодні погляди медсестер та такі ж самі покинуті душі. Він вірив, що прожите життя варте більшого — пошани, тепла, спокою. Адже віддавав роботі всі сили, годував родину, будував світ навколо єдиної радості — дружини Оксани та доньки Соломії.
З Оксаною прожили півжиття, як дві голубки. Після її смерті чотири роки тому будинок став пусткою. Єдиним промінчиком залишилися Соломія та онучка Марійка. Чоловік допомагав, як міг — доглядав дівчинку, віддавав пенсію на їжу, сидів із нею, коли дочка з зятем йшли у кіно чи на роботу. Та одного дня все змінилося.
Соломія почала кривитися, коли батько надто довго сидів на кухні. Її дратував його кашель. «Тату, ти вже пожив, дай іншим!» — лунало все частіше. Потім пішли розмови про «чудовий заклад з лікарями», «тихий пансіонат із телевізором». Павло спершу спротивлявся.
— Соломіє, це моя хата. Якщо тісно — їдь до свекрухи. У неї ж квартира велика.
— Та ти ж знаєш, що ми з нею як вовки! І не заводь! — огризнулася донька.
— Ти просто хату хочеш забрати. Краще б сама заробляла, а не виганяла батька!
Після тієї сварки вона назвала його «егоїстом», пригрозила, що «знайде спосіб». За тиждень він сам зібрав речі. Не тому, що хотів. Тому, що вже не міг дихати повітрям, де він став зайвим. Пішов мовчки. Соломія сяяла. Майже на руках винесла.
У пансіонаті Павлу дали кімнатку з вікном та старим телевізором. Дні він проводив у дворі, між таких самих, як сам — відкинутих рідними.
— Діточки вас сюди відправили? — якось спитала сусідка по лаві.
— Так, донька вирішила, що я заважаю, — відповів він, стискаючи горло.
— В мене так само. Син вибрав дружину, а мене — за двері. Мене звати Ганна.
— А я — Павло. Приємно познайомитися.
Вони зблизилися. Було легше, коли поруч був хтось, хто розумів. Так минув рік. Донька жодного разу не подзвонила. Не приїжджала. Навіть листа не надіслала.
Одного дня Павло сидів із книгою, коли почув знайомий голос.
— Павле Івановичу? Не сподівалася вас тут побачити, — здивувалася колишня сусідка Наталка, лікарка, що приїхала оглядати мешканців.
— Так. Вже рік тут. Як бачиш — нікому не потрібний. Ані дзвінка, ані вісточки.
— Дивно… Соломія ж казала, що ви купили хату в селі, поїхали на спокій.
— Краще б у село… А не тут, за тими дверима, пропадав.
Наталка похитала головою, але після обходу повернулася. Не могла забути ту розмову. За два тижні знову приїхала — вже з пропозицією:
— Павле Івановичу, у моєї матері в селі хата пустує. Вона недавно пішла, господарство розпродали. Хата міцна, тепла, ліс поблизу, річка. Якщо хочете — живіть там. Мені вона не потрібна, а продавати шкода.
Павло мовчав, а потім заплакав. Чужа людина дарувала те, що рідна донька відібрала.
— А чи можна ще одну прохання? Тут є жінка… Ганна. Їй теж ніде йти. Я б хотів, щоб ми туди разом поїхали.
— Звісно, — усміхнулася Наталка. — Якщо вона не проти — чому ні?
Павло підбіг до Ганни:
— Збирайся! Їдемо! Хата в селі, свіже повітря, воля. Нам там буде добре. Нащо нам це все?
— Їдемо! До нового життя!
Зібрали мішки, купили провізії, і Наталка сама відвезла їх, щоб не тряслися в автобусі. Павло обіймав її, не знаючи, як подякувати. Лише попросив: «Тільки доньці не кажіть. Не хочу навіть чути про неї».
Наталка усміхнулася і кивнула. Вона не зробила нічого великого. Просто вчинила, як людина. А це сьогодні — уже подвиг.
