— Чого дівчаток одних відпускають? Такі ще молоденькі, а вже стопують машини, — Леонід пригальмував, побачивши, як дві підлітки відчайдушно махають руками. Багато років не їздив у сусіднє село — потреби не було. Та й саме село стояло осторонь, ніби в глушині, а далі вже ліси.
— Куди вам треба? — запитав Гордєєв, висунувшись у вікно.
— До Бережани підвезіть! — Дівчатам років тринадцять–чотирнадцять. Прості джинси, футболки, легкі куртки, світлі чубчики й наївний погляд.
— Та ж це не близько. Та ладно, мені по дорозі. Залазьте.
Як тільки дівчата сіли, Леонід одразу почав повчати; любив він це. — Малі ще, щоб автостопом їздити. Ось ви мене й не знаєте, а сіли в машину.
— Дядечку, так автобуса нема, ми в райцентр їздили, а звідти довелося на попутці. Сюди дісталися, тепер знову стопом.
— Все одно треба було чекати автобус, — Леонід обернувся й зустрівся поглядом з однією з дівчат: очі блакитні, такі щирі, наївні, видно — вірить кожному слову.
— І куди батьки ваші дивляться?
— Та ми вперше так їдемо, ви ж добрий, одразу видно.
— Оце ж малята, звідки вам знати, чи добрий я, — Леоніду стало приємно від дитячої похвали, — хоча це правда: добрий я, — згодомився він. — Але до інших не сідати. Зрозуміли?
— Зрозуміли.
Гордєєв міг би висадити їх прямо на дорозі — село вже виднілося за кілометр. Та, відчувши себе опікуном, завернув.
— У нас грошей мало, — злякалися дівчата, — ви тут зупиніться, ми дійдемо.
— Не заперечуйте! Довезу, як треба.
Олену висадили на першій же вулиці, а Настя живе майже в центрі. Леонід навіть пожалкував, що батьків Олени не побачив — сказав би, щоб не відпускали доньку одну.
— Ось наш дім, тут зупиніться, — Настя показала рукою, очі засяяли, ніби не вранці виїхала, а тиждень тому. — Я вам ще гроші винесу.
— Не треба грошей, води принеси. Батьки вдома?
— Мають бути. — Тільки встигла сказати, як відчинилася калітка. Молода жінка в хустці й робочому одязі — видно, з городу — підійшла до машини.
— Це як розуміти? Чому не на автобусі? — злякалася господиня.
— Ось і я кажу: стоять дві дівчинки, голосують, ризиковано це. Не треба дітей одних відпускати, хоч тут і близько.
— Та в райцентр можна, завжди на автобусі їздили, — виправдовувалася жінка. Дякую вам… — почала вона й змовкла. Водій зняв кепку, і тепер сумнівів не залишилося: перед нею Гордєєв. В одному селі жили колись.
— Льоня, чи не ти? — Вона зняла хустку, пильно дивилася.
— Ну так, Леонід… А ти… Віра Воронова… Оце так, ледве впізнав, змінилася.
— Ну й ти вже не хлопчина, лисіти почав, рано ще.
Гордєєв трохи зніяковів. — Дочка, значить, твоя?
— Моя, Льоня, моя, — вона обернулася до доньки: — Іди, Настю, у дім, обід на плиті.
Дівчина цікаво подивилася на водія й пішла.
— Моя, звісно, моя, я від неї не відмовилася, як ти.
Леонід спочатку здивувався, потім завагався.
— Ну як сказати, була розмова, а далі нічого невідомо…
— Як же невідомо? Ти ж одразу сказав, що це мої проблеми. Ось і вирішили ми, що краще від’їхати, а там буде видно.
— Та все одно несподівано, я просто підвіз, хто міг знати. А скільки Насті?
— Чотирнадцять. Не помітив, чи не схожа на тебе. Я спочатку не дуже звертала увагу, а тепер тебе побачила… схожість видно.
— Ну й що ти хочеш? — Леонід уже сів у машину.
— Та нічого, Льоня, раніше не благала тебе й тепер просити не буду. Нам від тебе нічого не треба. Просто сказала, щоб знав.
— Ну тоді поїхав я. — Він швидко завів двигун, але Віра підійшла й постукала у вікно.
Неохоче відчинив.
— Забула подякувати, що підвіз доньку, щиро кажу. Отак зустрітися через стільки років… може, раз у житті буває… Усе одно дякую, молодець, що до дому довіз. Видно, все ж таки хоча раз у житті рідний батько може стати в пригоді. — Вона відійшла й махнула рукою.
Леонідові нічого було сказати. Він поїхав далі. І всю дорогу лаяв себе за те, що зніяковів. Чував чутки, що Віра залишила дитину, а він робив вигляд, що це його не стосується. Виправдовувався лише тим, що все сталося несподівано.
Згадав своє життя. В достатку живе, дружина — підприємець, два магазини тримає, він допомагає. А от своїх діточок поки нема. Виховує сина дружини від першого шлюбу, а щоб ще народжувати — дружина й не заикається. Не до того їй. Леонід зітхнув, згадавши очі Насті — свої очі.
Подумав, що може якось приїде, але одразу ж відігнав цю думку — згадав погляд Віри. Минулого не повернути. І згадав дружину — беззаперечний авторитет у сім’ї. І знову злякався, як чотирнадцять років тому.
———————————
— ХтоМихайло мовчки обняв дружину, всміхнувшись крізь сльози, бо знав — Маша назавжди залишиться його донькою, і ніякі минулі помилки цього не змінять.
