Павло Петрович ніколи не думав, що його старість пройде не вдома, а за ґратами чужих дверей, під наглядом медсестер і в оточенні тих, кого кинули власні діти. Він вірив, що заслужив інше — повагу, тепло, спокій. Адже все життя працював, годував сім’ю, будував добробут для єдиної радості — дружини Ганни та доньки Оленки.
З Ганною вони прожили понад тридцять років у злагоді. Після її смерті чотири роки тому будинок став порожнім і холодним. Єдиною втіхою залишилися Оленка та онучачка Марійка. Дідусь допомагав, як міг — доглядав дівчинку, віддавав пенсію на продукти, сидів з нею, коли дочка зятем бігли в кіно чи на роботу. А потім раптом усе змінилося.
Оленка почала коситися, коли батько затримувався на кухні. Її дратував його кашель. «Тату, ти вже пожив, дай іншим пожити!» — чулося все частіше. Потім пішли розмови про «чудовий будинок для літніх», «комфортний пансіонат з лікарями і телевізором». Павло намагався спротивлятися.
— Оленко, це моя хата. Якщо тобі тісно — переїжджай до свекрухи. Вона ж сама у великій квартирі живе.
— Ти ж знаєш, у нас з нею війна. Та й взагалі, замовкни! — злісно відрізала дочка.
— Ти просто хочеш хату відібрати. Краще б на своє заробила, а не виживала батька!
Після цієї сварки вона назвала його «егоїстом», погрожувала, що «все одно дометься свого». За тиждень він сам зібрав речі. Не тому, що хотів. А тому, що стало неможливо почуватися зайвим у власному домі. Пішов мовчки. Оленка сяяла. Майже на руках винесла.
У пансіонаті йому дали маленьку кімнатку з вікном і старим телевізором. Павло проводив дні у дворі, під небом, серед таких же кинутих, як він.
— Діточки вас сюди відправили? — колись запитала сусідка по лаві.
— Так, дочка вирішила, що я заважаю, — відповів він, стримуючи сльози.
— У мене те саме. Син віддав перевагу дружині. Мене виставили за двері. Я — Надя.
— А я — Павло. Приємно познайомитися.
Вони подружилися. Боляче переносилося легше, коли поруч був хтось, хто розуміє. Так минув рік. Дочка ні разу не подзвонила. Не приїжджала. Не писала.
Одного разу Павло сидів із книжкою, як раптом почув знайомий голос.
— Павле Петровичу? Не очікувала вас тут побачити, — здивувалася його колишня сусідка Людмила, лікарка, що приїхала оглядати мешканців.
— Так. Ось уже рік тут. Як бачиш, став зайвим. Ні дзвінка, ні новин.
— Дивно… Оленка ж казала, що ви купили хатинку в селі, поїхали за місто на відпочинок.
— Краще б я справді поїхав… А не зник тут, за парканом.
Людмила похитала головою. Та після огляду повернулася. Не викидала із голови цю розмову. За два тижні знову приїхала — вже з пропозицією:
— Павле Петровичу, хата моєї мами в селі стоїть порожня. Вона недавно померла, господарство розпродали. Хата тепла, міцна, поріч ліс, річка. Якщо хочете — живіть там. Сама їхати не збираюся, а продавати шкода.
Павло мовчав, а потім розридався. Чужа люба пропонувала те, на що рідна дочка навіть не подивилася.
— Чи можу я ще попросити? Тут є жінка… Надя. Їй теж ніхто не потрібен. Хотів би, щоб ми поїхали разом.
— Звісно, — усміхнулася Людмила. — Якщо вона згодна — без проблем.
Павло підбіг до Наді:
— Збирайся! Поїхали! Хата в селі, свіже повітря, воля. Нам там буде добре. Навіщо нам усе це?
— Поїхали! До нового життя!
Зібрали торби, купили продукти та рушили в дорогу. Людмила сама їх відвезла, не захотіла, щоб тряслися у старому автобусі. Павло обіймав сусідку, не знаючи, як подякувати. Лише попросив: «Тільки дочці не кажіть. Не хочу навіть чути про неї».
Людмила усміхнулася і кивнула. Вона не зробила нічого великого. Просто вчинила по-людськи. А це сьогодні — вже подвиг.
