Буваю часом у своїй колишній бухгалтерії — не з діл, просто на чай та розмову з колишніми колегами. Ось недавно знову завітала туди, і, як завжди, розмова пішла про наболіле. Оксана, моя давня подруга з роботи, одразу ж на порозі видихнула:
— Не знаю вже, що робити з Даринкою. Дівчині тридцять два, а вона й досі поводиться, як у вісімнадцять. Ні роботи, ні родини, ні планів на життя. Телефон — її найкращий друг, а вечори — лише для гулянок з подружками. Я більше не даю їй гроші «на розваги», але, звісно, продукти купую, комуналку оплачую — ну куди дінешся?
Я слухала й відчувала біль цієї жінки все сильніше. Оксані під шістдесят. Вона все життя працювала — і в молодості, і зараз, коли могла б спокійно жити на пенсії. Але ні, тепер вона тягне не лише себе, а й дорослу доньку, яка не збирається ні дорослішати, ні змінюватися.
— Я їй кажу: ну знайди хоча б якусь підробіток! А вона у відповідь — мовляв, я на тебе все життя дивилася, як ти на трьох роботах гнешся за копійки, і не хочу такого життя. Тільки раз на тиждень посидить з дитиною сусідки — от і вся її діяльність. На більше, каже, не згодна.
У Даринки був шанс. Червоний диплом, блискуче закінчення університету. Розуму — більш ніж достатньо. Та й у юності навколо неї завжди вертілися хлопці. Здавалося б, живи та радій. Але коли прийшов час будувати кар’єру, вона вирішила, що починати «знизу» — це принизливо. Хотіла одразу високу посаду й велику зарплату. А такі місця, як відомо, на дорозі не валяються — особливо без досвіду.
— Я вже не прошу її ставати якоюсь зіркою, — продовжувала Оксана. — Нехай просто буде нормальною дорослою людиною! Але вона, схоже, чекає, що за нею хтось приїде в чорній машині й везе у казку. Заможний чоловік, вілла, відпочинки на Балі — ось її план. А реальність її не цікавить. Коли я намагаюся познайомити її з нормальними хлопцями — відмовляється. Усі, мовляв, не того рівня: хто бідний, хто «тупуватий». А сама-то що з себе представляє?
Я бачу, як їй важко. Її слова — це вже не просто скарги. Це крик розпачу. Вона не знає, що робити, як достукатися до дорослої жінки, яка застрягла в підлітковому мисленні. Мрії — це добре. Але коли вони перетворюються на відмовки, щоб нічого не робити — це вже біда.
— Знаєш, — каже Оксана, — вона ж добра. Серце у неї добре. Але в голові… наче заморозка. Наче боїться зробити крок у справжнє життя. А я ж не вічна. Що буде, коли мене не стане?
Я мовчки кАле поки що все, що вона може робити, — це сподіватися, що одного дня її донька прокинеться і зрозуміє, що життя — це не чекання на диво, а можливість його створити.
