Інколи я заходжу у свою колишню бухгалтерію — не з ділової потреби, просто на чай та розмову з колишніми колегами. Минулого тижня знову навідалася туди, і, як завжди, мова пішла про наболіле. Марія, моя давня подруга з роботи, одразу ж на порозі видихнула:
— Не знаю вже, що робити з Олесею. Дівчині тридцять два, а вона все ще поводиться, немов їй вісімнадцять. Ні роботи, ні сім’ї, ні планів на життя. Телефон — її найкращий друг, а вечори — лише для походів з подружками. Я більше не даю їй гроші «на розваги», але, звісно, продукти купую, квартиру теж оплачую — ну куди дінешся?
Я слухала й відчувала, як болісно жінці. Марії під шістдесят. Вона все життя працювала — і в молодості, і зараз, коли могла б спокійно жити на пенсії. Але ні, тепер вона тягне не лише себе, а й дорослу доньку, яка не має жодного бажання дорослішати чи змінюватися.
— Я їй кажу: ну знайди хоч якусь підробіток! А вона у відповідь — мовляв, я все життя дивилася, як ти на трьох роботах убиваєшся за копійки, і не хочу такого життя. Лише пару разів на тиждень посидить із дитиною сусідки — ось і вся її працевлаштованість. На більше, каже, не погоджується.
У Олесі був шанс. Червоний диплом, блискучі університетські роки. Розуму — більш ніж достатньо. Та й у юності навколо неї завжди крутилися хлопці. Здавалося б, живи та радій. Але коли настала пора будувати кар’єру, вона вирішила, що починати «знизу» — принизливо. Хотіла одразу високу посаду та великі гроші. А таке, як відомо, просто так не падає з неба — тим паче без досвіду.
— Я вже не прошу, щоб вона стала якоюсь зіркою, — продовжувала Марія. — Хай буде просто звичайною дорослою людиною! Але вона, схоже, чекає, що за нею хтось приїде в чорному авто й везе у казку. Заможний чоловік, вілла, відпустки на Балі — ось її план. А реальність її не цікавить. Коли я намагаюся познайомити її з нормальними хлопцями — відмовляється. Всі, мовляв, не того рівня: хто бідний, хто «недотепа». А сама-то що собі уявляє?
Я бачила, як їй важко. Її слова — це вже не просто скарги. Це крик відчаю. Вона не знає, що робити, як достукатися до дорослої жінки, яка застрягла в підлітковій свідомості. Мрії — це добре. Але коли вони перетворюються на відговорки, щоб нічого не робити — це вже лихо.
— Знаєш, — говорить Марія, — вона ж добра. Серце у неї гарне. Але в голові… ніби льодовий стан. Ніби боїться зробити крок у справжнє життя. А я ж не вічна. Що буде, коли мене не стане?
Я мовчки кивала. У моїй голові кружляли сотні думок. Звідки беруться такі історії? Марія дала Олесі все — освіту, підтримку, дім. Але щось пішло не так. Може, надто опікувалася? Може, Олеся просто боїться взяти відповідальність? Чи чекає ідеального життя й тому відкидає всі нормальні варіанти?
— Я навіть почала думати, — тихо додала Марія, — може, проблема в мені? Може, я її розпестила, все сама решала за неї? А тепер уже пізно щось міняти?
Сказати їй, що вона винна, я не змогла. Тому що таких історій — не одна й не дві. Я знаю успішних людей, які виросли в бідності, але досягли багато чого. І знаю таких, як Олеся — розумних, талановитих, але загублених. Буває, що очікування батьків ламають дітей. Буває, що страх перед невдачею паралізує. А буває — просто лінь, замаскована під «пошук свого шляху».
Але одне я знаю точно: Марія не заслужила такого. Вона зробила все, що могла. А тепер хоче лише одного — побачити, що її донька, нарешті, доросла, самостійна і вдячна.
На жаль, не завжди наші діти стають тими, ким ми їх бачимо у мріях. Але, може, ця історія все ж повернеться в інший бік? Лише якщо Олеся нарешті зрозуміє, що час — не безкінечний. Що мати — не вічна. І що життя не чекає тих, хто чекає на диво, не роблячи нічого.
