Йди до хати! Там із тобою й поговорю! невдоволено кинув Остап. Ще цього бракувало, щоб усе село чуло наші розбори!
Та йди вже! пирхнула Ярина, відкидаючи білу, мов лляну, косу на спину. Теж мені герой.
Ярино, не доводь до гріха! пригрозив Остап, насупивши повіки. Дома говоритимемо!
Ой, який грізний! гукнула з відстані Ярина й подалася вбік старої хати, наче попливши по землі.
Остап витримав паузу, доки Ярина зникла серед яблуневих садів, і дістав телефон. У мікрофон він процідив:
Пішла додому. Глядіть її там, як домовлялись. У льох хай трохи норов притишить! Я сам скоро буду.
Сховав телефон у вишиту сорочку, та й збирався вже зайти до магазину “Ранок”, щоб справити святкування виховання дружини. Але тут його за руку вихопив невідомий чоловік у потертій кепці.
Вибачайте, не хотів турбувати отак! підморгнув чоловік, посміхаючись винувато. Тут із вами жінка була
То моя жінка, і що? невдоволено буркнув Остап.
Та нічого! Посмішка стала ледве помітна, уся вибаченням повна. Скажіть, чи вашу жінку, бува, не Яриною Капітоненко звуть?
Яриною, кивнув Остап. А до весілля була Капітоненко. А чого так розпитуєш?
І по батькові в неї Петрівна, так?
Саме так! вже роздратовано відрубав Остап. Ти хто такий і звідки знаєш мою Ярину?
Ой, та я не особисто знайомий! очі чоловіка зблиснули соромязливо. Я, власне, її шанувальник.
Послухай, шанувальнику, я тобі зараз ребра перерахую! гримнув Остап, стиснувши кулак. Думаєш, жінку хочеш у мене відібрати?
Та ні-ні! чоловік сахнувся назад. Я не в тому сенсі! Я її фанат, бо вона легенда!
Ярина? Яка в неї легенда, що я й не чув? здивувався Остап.
Та ви не знаєте? Вісімнадцять років і довічна дискваліфікація у спортивних змаганнях з бойового гопака в Києві за силу й відвагу! Тут неабиякий талант треба!
Гадав, що вона лише кілька приватних турнірів виграла, а потім зовсім покинула. Спостерігати за нею на рингу було дивовижно!
У Остапа тремтіли руки, коли той намагався дістати телефон. Він випав на бруківку й розсипався. Збираючи його по шматках, Остап прошепотів:
Пресвята Покрово, лишень устигнути!
Ярина у це село приїхала три роки тому, наче зайшла босою між дикими мальвами. Про неї ніхто й словом не згадував раніше. Сама казала від батьків утекла, бо ті силували у шлюб із якимсь сватаєм-олігархом.
Невідомий у цьому невеликому селі, де все видно від порогу до воріт, сипав подробицями, мовби все життя прожив із нею за столом.
Ой, не знайомий я з нею особисто! знову, вже запинаючись, сказав чоловік. Просто за нею спостерігав. Вона наче була диким звіром у клітці!
Ну, ти даєш! Остап уже втрачав терпіння. Пора йти, бо інакше сам тебе в льох спущу.
Дивна течія часу ніби вода у Дніпрі-Самарі, що несе листя аж до лиману. Коли Ярина зявилася, Остап відчув у ній щось незбагненно рідне молода, мов весна, рухлива та весела. Офіційно зайшла на посаду вчительки фізкультури у молодших класах у місцевій школі.
Гадалося, що студентка по розподілу на кілька літ. Але Ярині було двадцять пять, і залишилась вона назавжди.
Село гуділо, мов вулик:
Щось тут не до ладу! бурмотіли баби-пророчиці на лаві під грушами. Молода, гарна чого до нашого села?
Казала, батьки її багаті, трусили чутками. Тільки трапилась у них біда і захотіли зятя знайти, що витяг би родину з халепи.
Ой, бачила я схожих по телевізору! вставляла шибайголова Маруся.
Ярина все робила сама, але відкриватись чужим не квапилася. Аж поки вчительська у школі не витягнула з неї її історію.
Батьки мої підприємці. Бізнес прогорів, постачальники підвели. Батько вирішив мене видати за багатого, щоб справи подправити. Але замість “золотої клітки” я вибрала свободу.
І ти просто втекла? дивувалась досвідчена Марфа Михайлівна.
Я краще сама пробиватимусь, ніж бути у когось викупом! знизала плечима Ярина.
Ну, нічого своє кохання ще знайдеш! Наше село хоч мале, та й люди в ньому добрі є! тішилися колеги.
Ця історія розлетілася селом, як весняна пожежа по сухій траві. Остап відразу вирішив:
Буду її жінкою брати! Місцеві дівчата всі примхливі та нахабні, а ця з характером! Та ще й родичі далеко, не лізтимуть, радів Остап вдома, мамі Уляні Іванівні, татові Петру Семеновичу та старшому брату Андрію.
Вона здорова, жвава! Підмогою стане! тішилися всі. А як не слухатиме, то навчимо нашому по-українськи, через мяку словечку!
Чому впевнені вийде заміж? Бо Остап був красень і мав посаду заступника директора овочевого складу. Коли з районної ради приїзджали, Остап був простим завскладом, підопічні жартували: “Ініціатива шлях на вулицю”, та саме завдяки Остапу склад ожив і крадіжки припинилися.
Ярині відмовити було ніяково. Погоджувалась гуляти, приймала скромні подарунки. Нарешті стала жінкою Остапа.
Житимеш з нами, у великій родині! заявила свекруха Уляна Іванівна. Усе робимо разом, хто не робить того й сваримо! Я не знаю, як у вас було, а тут наші порядки!
Я втекла від своїх порядків, відказала Ярина. Буду вчитись вашим.
Ладно, але нічого не вмію. Все життя гувернантки та кухарки, знітилась Ярина.
Навчимо! розвів руками свекор. Вчуся ж я й досі жити!
Справедливість річ відносна, засміялася свекруха. Жінка в домі має бути слухняною, а чоловік сильним та мудрим.
Добре, кивнула Ярина. Але на суворість, як у “Домострої”, не згодна!
Боїмося батога лише в казках, пожартував тесть.
Проте казки стали явою. За місяць свободу Ярини скоротили до крихти лише робота й магазин. Решту часу домашнє господарство, кури, качки, город. Свекруха хитро качала головою:
Усе на двох! Я не потягну сама, а чоловіки все на роботі!
Дійсно, чоловіки зникали рано-вранці та повертались вже як ніч спускалася у село. Тесть із хворою спиною давав поради. Весь дім держали Ярина й Уляна.
А як же особистий простір? допитувалась Ярина. Хоч хочеться на каву з подругою
Подруги заміжній до біди, відмахувалась свекруха. Без чоловіка в люди сором! Тут не велике місто, тут як повія з’явишся.
Ярина відмовлялась бути рабинею. Виконувала доручення, але й про гідність не забувала, могла й носа комусь втерти. Усе ж таки рівність мала бути.
Минуло два з половиною роки, а Ярина не вгомонилася. Правила свої вимагала для всіх або всі, або ніхто. Уляна Петрівна нарікала, що важка вона на вдачу, а батько скаржився: Не вшанує і радості не принесе!
Брат Андрій підкидав Остапу ідеї, як «взяти її у їжакові рукавиці». Той погоджувався:
Треба буде провчити її як слід! А якщо дітей народить, сіде на коня материнства, і тоді буде всім нам весело.
Вирішили: виведе Остап Ярину центром, а потім, коли вона повернеться, всі родичі вже чекатимуть вдома, щоб “навчання” провести або словом, або силою, а то й у льох відправити, а в школі сказати у відпустці.
Життя у селі завмерло в той день. Коли Ярина поверталася, брама висіла, але дверей у хаті наче ніколи й не було. Вередник Андрій сидів у сінях з поламаною рукою, стогнав у млі. Батько лежав серед битої мебелі живий, але замріяний. Мама, Уляна Іванівна, осіла на підлогу з великим синцем, у руках її від двох частин качалка для вареників.
А на кухні, під лляною скатертиною, за столом Ярина пила чай з калиновим медом.
Прийшов? глянула на Остапа. По свою порцію?
Н-ні, пробурмотів Остап.
То й не знаю, що тобі запропонувати. Може, трохи правди у ці сімейні відносини?
Чому ти одразу не сказав, що ти така!? скрикнув Остап. Ти ж людей мало…
Я знаю міру! Кожен отримав по заслузі хто з чим ліз, тим і отримав! Качалку зламала сама! Мама твоя, до речі, сама з дверима лобом зустрілася, коли від мене тікала.
А далі як будемо жити? спитав Остап.
Я думаю по-людськи. По-справедливості. А розлучуватись не раджу: я вагітна, й твоя дитина матиме батька.
Остап важко ковтнув:
Добре, люба.
Коли всі підлікувалися, у сімї переглянули правила. Запанував мир і спокій. Більше ніхто нікого не кривдив, і навіть молоко в глечиках не скисало на покуті. І вже нікому, навіть у найстрашніших снах, не снилося когось образити.
