Дідкові клопоти
Іван Степанович овдовів півроку тому. Перший гарячий біль відступив, сховався глибоко під серце і застряг там гострою крижиною, лише інколи розтаючи у найнепідходящі моменти. Зустріне сусід: «Ну, як ти, Степановичу, тепер сам-самісінький?» — і в очах діда заблищить сльоза.
«Слабкий я став, раніше такого не було, — думав Степанович і сам собі відповідав: — Та й лиха такого не знав…»
Жив він у селі з молодих літ. Вийшов на пенсію, гадав — ось тепер вільного часу вистачить. Але після втрати дружини час ніби зупинився, і Степанович не знав, що з ним робити. Все здавалося марним… Хіба що молитва у церкві.
Донька Оксана вийшла заміж у місто, онука Олежка вже пора йти до школи. На початку літа донька з зятем та онуком приїхали в село.
— Тату, ось тобі на виховання, — почала Оксана, показуючи на хлопчика. — Раніше мати з ним возилася, а тепер твій черга: треба з нього чоловіка виростити.
— А батько чому не виховує? — поцікавився Степанович.
— Батько в житті молотка в руках не тримав. Сам знаєш — Тарас музикант. Бандура — його стихія. Взимку Олежка в музичну школу піде. Може, і до батька в клас потрапить, — відповіла Оксана. — А виховання має бути гармонійним. Тож допомагай. Хочу, щоб мій син і на тебе був схожий: таким же майстром і працьовитим.
Іван Степанович усміхнувся і поглянув на онука.
— Добре, Оксанко. Так і буде. Навчу всьому, що сам умію. Поки живий…
— Годі, тату, — перебила донька. — Житимемо довго й дружно. А от з Олежкою — допоможи.
Того ж дня дід повів онука до своєї майстерні. Там вони оглянули верстак, полиці з інструментами й почали облаштовувати Олежчий куток.
Спеціально для онука дід пристосував старий письмовий стіл, укоротивши ніжки й оббивши стільницю оцинкованим залізом. Для верстака знадобився й особливий інструмент — маленький, під дитячу руку.
Привісивши над Олежкиним верстаком полицю, дід розклав там найменші інструменти: молоточки, викрутки, маленькі пасатижі, мініатюрну ножівку й кліщі. У круглих бляшаних коробочках із часів його молодості лежали цвяхи різних розмірів.
Олежко був у захваті й не відходив від діда, безперервно розпитуючи — що до чого. Оксана ледь змусила їх обідати, а потім вони знову пішли займатися «чоловічою справою».
— Ну, ось. Початок покладено, — сказав увечері дід. — На сьогодні — годі. Завтра рано на риболовлю йдемо. Тож треба справити снасті й раніше лягти спати.
Минали щасливі літні дні. Оксана з чоловіком помітили, що батько пожвавів, з’явилася колишня струнка стать і блиск у очах.
— Ось тобі й на, Оксанко, — здивувався потайки Тарас. — Хоч і вчителька, а й синові приклад гарний, і батька оживила…
— Увага… Кожному вона потрібна — і великому, і малому, — тихо відповіла Оксана. — Не можна дозволити, щоб батько згас. Тепер частіше їздитимемо. Слава Богу, що Олежко йому допомагає. Іншому б тільки пляшка — одно ліки. А тут — онук як сонечко ясне. От і добре. Я завжди знала, що мій тато — мудра людина…
Вона зітхнула й пішла у город, як робила її мати. Город і сад мають бути вІван Степанович глянув на небо, де сходили перші зірки, і подумав, що життя, як і річка біля села, тече далі — тихо, мудро, і кожен новий день несе в собі надію.