Марічка ніяк не могла повірити у своє щастя, коли їй запропонували роботу, ніби вирвану з казкового сну. Вона мала піклуватися про двох допитливих і непосидючих хлопчиків пяти років у родині заможного київського бізнесмена. Жити доводилося у дивній, занадто просторій віллі на узбережжі Дніпра, де з підвалу пахло пшеницею і снилися рої чорних соняхів. Дім плив під скляною стелею, а всі кімнати крутились, як у калейдоскопі.
Подружжя, чиє житло це було, поводилося злякано й відчужено ніби вони потрапили сюди з іншої реальності. Дружина, Оксана, не огортала синів ніжністю, часто зникала у синіх тінях на сходах, залишаючи по собі лише аромат жасмину. Натомість її чоловік, Остап, був мов світла пляма серед липневого туману: він умів сміятися разом з дітьми, готувати борщ опівночі й занурюватися з хлопчаками у вигадані річки, поки довкола кружляли золоті рибки з нічних снів.
З кожним днем у Маріччиній свідомості виникала шепітлива буря, бо Остап здавався їй нескінченно близьким, немов знайома мелодія, яку не можеш перестати мугикати. Хоч вона знала про Оксану загадково віддалену, мов віддзеркалення у воді, серце її вже давно жило іншою весною. Якоїсь безмісячної ночі, коли у дзеркалах гуляли зорі, Остап зізнався Марічці у своїх почуттях і промовив, що збирається покинути свою дружину. Їх обєднують лише спогади та сини, визнав він, і западала тиша, важкіша за леміш.
Марічка була вражена, навіть приголомшена, бо не чекала, що таємниці снів вийдуть на світло сонця. Вона розуміла: шлях, на який вона ступає, нерівний, і терпіння тут важить більше за золото. Її думки переверталися на всі боки: чи зможе вона йти далі, знаючи, як легко тут збитися на манівці під чужими тінями?
Поки години розтікалися, як теплий мед, а діти будували замки з вареників і малювали крейдою нові небеса у дворі, Марічка намагалася віднайти для себе відповіді. Вона знала: треба рухатись обережно, не поспішати, зважувати кожен крок. Її чекало море невідомості, десь там, за стінами цього дивацького дому. Головне не втратити себе та зберегти тепло у серці маленьких хлопчаків, яким вона стала мов мама серед казкового хаосу.
Яке б рішення не прийняла, Марічка мріяла, що її стежка приведе до справжньої радості де кришталеві глечики наливаються щастям, а дзвони золотих соняхів провіщають любов навіть у найдивніших снах.
