На сходовці пахло варениками й старими книгами. Цей знайомий вечірній аромат пробирався крізь щілини у дверях, лягав на плечі, як спогад, що не відпускає. Такий самий запах стояв тут, коли Марія Іванівна ще була молодою, коли у хаті бігали діти, дзвеніли горщики, і життя, хоч й бідне, було гучним і справжнім. Аромат її минулого. Її часу. Її втраченої щоденності, куди вже не повернутися.
Вона стояла біля поштових скриньок, стискаючи ключ так міцно, ніби від нього залежало щось більше, ніж просто вхід у квартиру. Над її дверима — як і раніше горіла тьмяна лампочка. Вона мерехтіла, кидаючи бліде, блакитне світло на облуплену стелю. Там, за дверима, чекали лише стіни, шелест старої скатертини та її власне дихання, таке голосне в тиші.
Колись її зустрічав Іван. Бурчав, що знову затрималася, що борщ прохолоне. Але при цьому очі в нього завжди сяяли. Вішав її пальто, ставив чайник, брав її за руку — наче щоразу був радий, що вона повернулася. Навіть у ті роки, коли ноги ледве слухалися, він усе ж піднімався, щоб зустріти. Бо знав: зустріч — це найголовніше.
Після похорону Марія Іванівна повернулася в ту саму квартиру. Усе було на місці: фотографії у рамках, крісло біля вікна, його чашка, її фартух. Але все — як декорації. Тепла реальність зникла, наче хтось витягнув вилку з розетки, і все згасло. Залишилися лише форми, обриси, у яких більше не було сенсу.
Дім почав здаватися занадто великим. Ніби стіни розступалися, тікали, залишаючи її саму в цьому холодному, розрідженому повітрі. Навіть краплі з крану лунали голосніше й тривожніше, ніж раніше. Вона ловила себе на думці, що кожен вечір, підходячи до дверей, затримує подих — раптом зараз, раптом знову… Раптом знову почує його голос: «Ну де ти ходиш, Маріє?»
Але сьогодні — особливий день. Їй виповнилося вісімдесят п’ять. Вік, коли вже не чекають сюрпризів, але все ж сподіваються. Хоч на дзвінок. На листівку. На щось живе. Але телефон мовчав. Подруги давно пішли. Сусідка, тітка Оля, переїхала до доньки у Львів. Донька — в Італії. Бавляться рідко, по відеозв’язку, швидко, між зустрічами та уроками онуків. А онук? Написав: «З днем, бабусю», — і зник назад у екран.
Вона підвелася. Відчинила двері. Пройшла повз дзеркало, не дивлячись. На кухні — усе як завжди: чашка, радіо, ліки, порожній підвіконник, де колись стояли фіалки. Увімкнула приймач. Заграв старий романс — той самий, під який Іван колись, просто на танцювальному майданчику, зробив їй пропозицію. Тоді вона сміялася крізь сльози. І зараз теж — тільки сама. Горло стиснулося, але не від туги. Від неможливості повернути все назад.
— Поки горить лампа — я жива, — промовила вона, наливаючи собі чаю. Сказала вголос, ніби Іван був десь поряд. Жартівливо, але з тією глибинною рішучістю, яку знаходять лише з роками.
У ту ж мить лампочка над столом моргнула. Раз. Другий. А потім — згасла. На кухні стало темно й дивно тихо. Повітря згустилося, як у дитинстві, коли батько не повернувся з шахти, і Марія ховалася під ковдру, вірячи, що якщо сховатися — страх не знайде.
Вона підійшла до лампи. Зупинилася. Торкнулася абажура. Теплий, але мертвий. Потім, не роздумуючи, відчинила шухляду. Там, у кутку, як і раніше, лежала запасна. Іван завжди казав: «Світло — як дихання. Поки є — живемо». Вона усміхнулася. Обережно встала на табурет, двома руками замінила лампочку. Клац — і світло знову залило кухню. М’яке, тепле. Ніби хтось торкнувся плеча.
Вона сіла. Ковтнула чаю. І подумала: «Поки можу запалити — я не сама».
І раптом задзвонив домофон. Серце тьохнуло. Хто це може бути в таку пору? Вона підійшла, ввімкнула екран. На екрані — дівчина, років тридцяти, у червоній в’язаній шапці, з замерзлими щоками, трохи збентежена.
— Добридень… Вибачте, що так. Я — з шостого поверху. Наталка. Ви мене не знаєте… Просто… у мене сьогодні теж день народження. І я подумала… Може, разом чаю вип’ємо? Я торт спекла. Кривий, але свій, домашній.
Марія Іванівна довго дивилася на обличчя дівчини. У грудях щось стиснуло, потім розпрямилося. Потім вона натиснула кнопку. Замок клацнув. А серце забилося трохи частіше. Не від страху — від відчуття, що ще щось можливе.
Лампочка над дверима знову моргнула. Але вже інакше. Як знак. Наче Іван звідкись згори підморгнув: «Живи, Маріє. Живи, поки можеш». І вона посміхнулася.
Бо, поки горить лампа, хтось таки приходить. І життя — триває. Нехай в інших обличчях, у нових голосІ в цю мить зрозуміла: справжнє світло живе не в лампах, а в серцях тих, хто не боїться його дарувати.
