Я дорікала чоловікові, що він живе у моїй квартирі. На один із вікендів він просто зібрав речі й поїхав.
Недавно я з родиною поїхала в село, і там почула цікаву, зворушливу історію. Послухайте. Жила собі Стефанія, колишня дружина Мирослава. Разом вони прожили більше двадцяти років і не просто жили, а боролися за свою родину. Всіх подробиць їхнього шлюбу не знаю, лише те, що розповідали місцеві.
Одразу після весілля батьки Стефанії подарували молодим квартиру у Львові. Тоді Мирослав працював на меблевому виробництві, Стефанія у міській адміністрації. Зарплати були непогані, на все вистачало. Мирослав мав золоті руки: усе в хаті лагодив сам, тягнувся до усього нового.
Дитина у них була одна син, Назар. Характер мав непростий: впертий, через міру самовпевнений. Мати йому дозволяла все, а батько намагався ставити межі. Через це сварок у домі вистачало. Мирослав наполягав, щоб син виріс самостійною та відповідальною людиною.
Коли Назарко ще був малим, татко взявся навчати його працювати: показував, як полагодити кран чи забити цвяха, говорив, що кожен має мати міцні руки й розумітися на побутових речах. Спершу хлопець цікавився, згодом збайдужів.
Стефанія ж вибрала інший шлях для виховання. Вона переконувала Назарчика, що йому не потрібно нічим займатися: “Це все не для тебе, синку, знайдеш легший шлях”. Дарувала йому дорогі речі, купувала гаджети, телефон, навіть собачку породи хаскі на імя Гуцул подарувала. Звик він жити на готовому й нічого для цього не робити.
Усе це розїдало стосунки у родині. Мирослав і Стефанія сварилися дедалі частіше, а Назар виріс школу закінчив і вступив до університету у Києві. Батьки оплачували йому навчання, але син вчився абияк, оцінки мав низькі.
І шо ми маєм? Та він нічого не хоче робити! Йому й так добре: усе за нього роблять. Може, ти і роботу йому знайдеш? А я пас. Хай сидить на твоїй шиї, спалахував Мирослав.
Не тільки моя ж це дитина! Хіба не твій він син? відказувала Стефанія.
Йому вже через кілька місяців вісімнадцять! Повнолітній чоловік. Хай сам шукає свій шлях у житті. Я ж казав тобі: треба виховати чоловіка, але ти не слухала. Ось і маєш
Ти мені ще розповідай! Стільки років живеш у моїй квартирі! Досі не спромігся купити своє житло. Робиш вигляд, ніби маєш великі права! З таким чоловіком ти мені ще наказуй, як виховувати сина!
От як сказали! Я навіть не думав, що ти колись згадаєш про квартиру. Ключі ж нам подарували на весілля тоді я був певен, що житло на двох. Стільки сил, стільки праці доклав, щоб усе було гарно Не кожен таке має. І ти таке кажеш? Я не впізнаю тебе!
Стефанія тільки важко зітхнула й пішла з кімнати. Після тієї суперечки відносини остаточно зіпсувалися. Назар тримався матері, на прохання батька не реагував: то екзамени, то зустрічі, то знову поїздки. Мирослав з гіркотою зрозумів: сімї йому вже не треба.
Одного теплого суботнього ранку він тихо склав речі, залишив записку і поїхав. Як виявилося, усе життя Мирослав відкладачував гривні потроху, мріяв купити будинок і спокійно доживати старість із коханою десь біля Дністра. Оселився в нашому селі: за декілька місяців довів хату до ладу, висадив садок, а згодом познайомився з вдовою на імя Лідія. Два роки минуло вже разом живуть, діляться таємницями й буднями.
А Стефанія з Назаром так жодного разу й не подзвонили Мирославу. Не передзвонили хоч би словом ні листа, ні теплих слів. Ось таке життя.
