Долі зустрілися
Марійка вийшла заміж за Олександра відразу після університету. Їхнє кохання було таким сильним, що здавалося — весь світ існує лише для них двох. Батьки, бачачи їхнє щастя, допомогли молодим купити просторину двокімнатну квартиру у Львові.
Одну з кімнат вони з трепетом обладнали під дитячу. Купили дві маленькі ліжечка, вже уявляючи, як їхній майбутній малюк солодко спатиме в одній із них. Вони навіть обрали імʼя для первістка — Мирон. Чомусь Марійка та Олександр були певні, що першим народиться хлопчик. На випадок, якщо буде дівчинка, вони приберегли імʼя — Соломія. Але всім знайомим вони з захопленням розповідали лише про Мирона, наче дівчинка була лише далекою можливістю.
Дізнавшись про це, бабуся Марійки, Гафія, суворо дорікнула онуці:
— Марійко, не можна так! Імʼя заздалегідь давати — погана прикмета! Імʼя лише народженій дитині дають!
— Бабусю, ну це ж тільки суєвірʼя! — відмахнулась Марійка, сміючись.
Але минули три роки, а дитяча кімната лишалася пустою, наче зачарована. Марійка не могла завагітніти. Ліки, лікарі, нескінченні аналізи — ніщо не допомагало. Надія танула, як весняний сніг, залишаючи по собі лише холод і порожнечу.
Гафія, бачачи страждання онуки, умовила її піти до знахарки, тітки Параски. Марійка не вірила в таке, але відчай підштовхнув її погодитись. «А раптом?» — промайнуло в голові.
Тітка Параска, вислухавши Марійку, подивилась на неї глибокими, майже жахливими очима і промовила:
— Ви з чоловіком мріяли про сина, імʼя йому дали — Мирон. Але імʼя народилося раніше дитини. Хтось забрав це імʼя. Тепер і ви, і той, хто носить це імʼя, нещасливі. Зроби цю дитину щасливою — і щастя прийде до вас.
Марійка слухала, і серце її стискалося. Чомусь слова старої звучали правдою.
— Тітко Параско, що ж робити? — голос Марійки тремтів.
— Сама зрозумієш, — загадково відповіла знахарка. — Зрозумієш — і щастя поселиться у вашому домі.
Минув ще рік. Дітей все не було. Марійка майже забула про слова знахарки, але надія на диво тепліла в її серці. Олександр теж не втрачав віри, хоча тінь смутку все частіше зʼявлялася в його очах.
Одного разу Марійка зі справами опинилася в іншому кінці міста. Вона йшла повз старий театр ляльок, коли підʼїхав автобус з написом «Дитячий будинок». З нього почали виходити малюки, років трьох-чотирьох, весело щебетливі, як зграйка горобців. Марійка зупинилася, заворожена їхнім безжурним сміхом. Раптом почувся крик виховательки:
— Миро-о-он!
Маленький хлопчик, женучись за злетілою кепкою, вибіг на дорогу. Марійка, що стояла найближче, кинулася до нього, схопила за руку й притиснула до себе, відчуваючи, як серце бʼється наче божевільне.
— Мирон! — видихнула вона, сама не розуміючи, чому назвала його по імені.
— Мамо, — тихо промовив малюк, обхопивши її шию тоненькими рученятами.
До них підбігла вихователька:
— Велике вам дякую!
Вона спробувала забрати хлопчика, але той вчепився в Марійку, не бажаючи відпускати.
— Мироне, ходім на виставу! — ніжно сказала Марійка, все ще тремтячи від пережитого.
— Чому він назвав мене мамою? — запитала вона виховательку, не маючи сили відвести погляд від великих очей дитини.
— Вони так називають усіх, хто їм подобається, — відповіла жінка і раптом додала: — У вас своїх дітей немає?
— Немає, — голос Марійки задріжав, сльози навернулися на очі. — Ми з чоловіком так мріємо…
Вихователька подивилася на неї з теплотою.
— Мирон — чудовий хлопчик. Приходьте до нас у гості.
Ввечері Марійка зустріла Олександра із заплаканими очима.
— Що трапилося, Марійко? — він кинувся до неї, обіймаючи.
— Сьогодні біля театру ляльок був автобус із дитячого будинку, — почала вона, стримуючи сльози. — Один хлопчик вибіг на дорогу за кепкою. Я встигла його схопити. Він обійняв мене й назвав мамою. І його звуть… Мирон.
Марійка розридалася, втулившись у плече чоловіка.
— Олександре, давай заберемо його до себе. Він буде нашим сином.
Олександр задумався, але за мить його обличчя осяяла усмішка.
— Скільки йому років? — запитав він.
— Три чи чотири. Він такий ясний, такий добрий. У мені все перевернулося, коли я його обняла.
— Добре, заспокойся, — Олександр погладив її по голові. — Завтра поїдемо до дитячого будинку, все дізнаємось.
Наступного дня, озброївшись іграшками й солодощами, Марійка та Олександр вирушили до дитячого будинку. Директор, Наталя Василівна, зустріла їх тепло. Вона вже знала про вчорашній випадок.
— Вітаю! Заходьте, — сказала вона. — Дякую вам за вчора, Марійко.
— ВіВони вийшли з дитячого будинку, тримаючи Мирона за руки, і вперше за багато років у їхніх серцях засяяло справжнє щастя.
