Доля на лікарняному ліжку: – Дівчино, ось беріть і доглядайте його самі! Я навіть підійти до нього боюся, не те що з ложечки годувати, – жінка різко кинула пакет з продуктами на ліжко, де лежав її тяжко хворий чоловік. – Та не хвилюйтеся так! Ваш чоловік обов’язково одужає. Йому зараз потрібен ретельний догляд. Я допоможу Дмитру піднятися на ноги, – як медсестрі, мені не вперше доводиться заспокоювати дружину туберкульозного пацієнта. Дмитра привезли в дуже тяжкому стані, але шанси на життя були високі. Пацієнт хотів жити, а це – вже половина успіху. На жаль, дружина Дмитра, Алла, не вірила у медицину. Здавалося, вона вже заздалегідь відмовилася від чоловіка. Але доля дивна: через багато років туберкульозом у відкритій формі захворіє син Дмитра та Алли – Юра. Та Алла й тоді поставить хрест на синові. Однак Юра все ж зцілиться. Дмитро, попри важкий діагноз, не втрачав почуття гумору, жартував, поспішав залишити тубдиспансер. У селищі, де він жив із сім’єю, не було спеціалізованої лікарні, тому Алла рідко відвідувала чоловіка. Мені шкода було молодого чоловіка – не доглянутий, у поношеному одязі. – Дімо, не ображайтеся, якщо я принесу вам трохи речей? Дивлюся, навіть тапочок немає, у туфлях ходите. Прийміть передачу від мене? – намагаюся розвеселити пацієнта. – Від вас, Віолетто, хоч отруту за ліки прийму. Але не треба нічого, дайте мені одужати, а тоді вже… – Діма ніжно взяв мене за руку. Я обережно визволила руку та вийшла з палати. Серце калатало – невже я закохалася? Ні, не хочу руйнувати сім’ю… Але серцю не накажеш. В омут з головою… Все частіше я заходила до Діминої палати – бесіди на довгих нічних чергуваннях стали щирими, довірливими, ми перейшли на “ти”. У Діми є п’ятирічний син. – Мій Юрко вдався у маму-красуню. Я Аллу дуже кохав, життя під ноги стелив. Але вона любить тільки себе. Егоїзм роз’їдає гірше кислоти. Тепер за мною доглядаєш ти, чужа людина… – тяжко зітхнув Діма. – Та їй далеченько добиратися, часто не наїздишся… – намагаюся виправдати Аллу. – Годі, Віолетто! Як кажуть, добра жінка і в тюрмі місце купить. А до коханців летить за тридев’ять земель… – у Діми з’явився роздратований тон. – Добраніч, Діма. Не розв’язуй питання зопалу. Все налагодиться, – вимкнула я світло та вийшла. Безсумнівно, Діма страждав: безпорадно лежить у лікарні, а дружина гуляє на стороні. Як кажуть, для мурахи й роса – повінь… Через тиждень чую крики у палаті Діми. Забігаю: – Щоб я тебе тут більше не бачив, шлюхо! Геть звідси! – Діма лютував на перелякану Аллу. Та кулею вилетіла з палати. – Що сталося? – питаю у здивуванні. Діма лише відвернувся до стіни. Треба було заспокоїти його уколом. …Минає місяць. Алла не приїхала жодного разу. – Дімо, може, подзвонити дружині? – питаю нишком. – Дякую, Віолетто, не треба. Ми з Аллою розлучаємося, – спокійно відповів Діма. – Через хворобу? Дрібниці, ти ж на поправку! – дивуюся. – Пам’ятаєш, я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала лиш для того, щоб сказати мені про свого коханця. Мовляв, нехай живе у нашому домі, адже все з тобою туманно, а мені чоловік у господарстві потрібен… – Діма замовк. – Жах! – вирвалося з мене. Незабаром Алла приїхала з чоловіком. Діма його не бачив, а я – з вікна все як на долоні: той сидить на лавці, нервово курить, чекає Аллу. Вона вибігає, цілує його в щоку і швидко йде. – Діма, ти виписаний, – кажу. – Віолетто, хочу спитати… та, власне, нічого… – Діма розгублений. – Діма, я погоджуюся. Ти ж це мав на увазі? Сподіваюся, не помиляюся? – відчайдушно кажу я. Він щиро зізнався: – Віолетто, у мене немає дому. Можна я поживу у тебе? З Аллою остаточно все. Вона вже йде під вінець… – Діма, у мене дитина. Якщо приймеш її, у нас буде щаслива сім’я, – зізнаюся я. – Дитина – не перепона. Я вже її люблю, – Діма подивився мені в очі так, що я, мов сніжинка на рукавичці, зігрілася й розтанула. …Відтоді пролетіло чимало літ і зим. У нас із Дімою народилося двоє спільних діток, ми збудували тепле родинне гніздечко. Син Діми Юра часто гостює у нас зі своєю сім’єю. Моя донька від першого кохання мешкає за кордоном. Та й правду кажучи, жодного шлюбу не було – просто оступилася у молодості, повірила солодким словам… …А Алла ще не раз виходила заміж, народила сина від якогось відрядженого. Той хлопчик усе життя мав психічні проблеми, Алла мало про нього турбувалася – хлопчина ріс сам по собі. Коли Алла померла, сина влаштували до інтернату. …Ми з Дімою вже сивочолі, а кохаємо одне одного набагато сильніше, ніж у молодості. Йдемо життям поруч, цінуємо кожен день, кожен погляд, подих…

ДОЛЯ НА ЛІЖКУ ЛІКАРНІ

Дівчино, беріть, ви й доглядайте його! А я навіть підійти боюся, не те що з ложечки годувати, жінка різко кинула торбинку з продуктами на ліжко, де лежав її хворий чоловік.

Та не хвилюйтеся так! Ваш чоловік одужає. Йому зараз потрібен ретельний догляд. Я допоможу Іванові стати на ноги, мені, як медсестрі, довелося вкотре заспокоювати дружину туберкульозного пацієнта.

Івана привезли у важкому стані, але шанси вижити були неабиякі. Чоловік прагнув жити, а це вже половина успіху. Шкода тільки, що дружина Івана, Марічка, не вірила у силу медицини. Мені здавалося, що Марічка вже наперед відцуралася від чоловіка.

Забігаючи наперед, скажу: син Івана і Марічки, через багато років, теж захворіє на відкриту форму туберкульозу. Марічка одразу поставить хрест на синові Тарасику. Але Тарас вилікується.

Іван, попри важкий діагноз, піджартовував, сміявся, прагнув якомога швидше залишити лікарню. В тому селі, де Іван жив із родиною, не було спеціалізованої лікарні, тому Марічка приїжджала до чоловіка украй рідко. Мені було шкода молодого чоловіка. Він був якийсь недоглянутий, покинутий, у старій, вицвілій сорочці.

Іване, ви не образитесь, як я принесу для вас трохи речей? Бачу, й капців у вас нема, у черевиках ходите. Прийміть від мене передачу? намагаюся пожартувати.

Від вас, Ярославо, навіть, може, й відвар блекоти прийму за мікстуру. Але, прошу, не треба нічого. Дайте мені оправитися, а тоді вже… Іван ніжно взяв мене за руку.

Я обережно звільнила руку й вийшла з палати.

Серце тріпотіло, наче горобець у сітці. Невже я закохалася? Ні, не хочу руйнувати сімю. Це ж великий гріх. Добра з цього не буде. На чужому нещасті… Та серцю не накажеш, воно не знає меж. Ох, у вир з головою…

Я все частіше й частіше заходила до Іванової палати, розмовляла з ним довго. Нічні чергування минають повільно. Розмови у нас були душевні, щирі. Згодом ми перейшли на «ти».

В Івана був пятирічний син.

Мій Тарасик вилитий Марічка. Знаєш, Ярославо, я дуже кохав Марічку. Життя їй під ноги стелив. Вона гаряча, палка жінка, у ліжку буря. Та любить лишень себе. Нікуди від її себелюбства не дінешся. Егоїзм мов кислота, розїдає. Ось і зараз, доглядаєш мене ти, чужа людина, Іван тяжко зітхнув.

Але ж Марічці далеко добиратися. Не часто приїдеш, пробую виправдати жінку.

Ой, Ярославо! Як то у нас кажуть: кохала жінка чоловіка купила йому місце у тюрмі. До коханців же на край світу мчить. Чув я про таке… Іван роздратовано кинув.

Добраніч, Іване. Не гарячкуй. Все у вас ще буде добре, я вимкнула світло й тихо зачинила двері.

Ясна річ, Іван страждав. Безпорадно лежить у лікарні, а дружина шукає розради десь на стороні. Не смертельно, звісно, але, як кажуть у народі, для комахи і роса повінь.

Минув тиждень. Чую галас із палати Івана. Забігаю.

Щоб я тебе тут більше не бачив, розпуснице! Геть звідси! Іван люто волав на налякану Марічку.

Вона, наче кулька, вилетіла з палати.

Що трапилось? запитую здивовано.

Іван відвернувся обличчям до стіни. Видно було, як усе тіло під ковдрою його трясе. Довелося дати заспокійливе.

Минув місяць. Марічка жодного разу не навідалася.

Іване, може, подзвонити твоїй жінці? питаю несміливо.

Дякую, Ярославо, не треба. Ми з Марічкою розлучаємося, спокійно каже Іван.

Через хворобу? Нічого. Ти ж одужуєш, дивуюся.

Памятаєш, я її вигнав? Приїхала, щоби розповісти про свого коханця: мовляв, нехай він трохи поживе в нашій хаті, з тобою, мовляв, усе невідомо, а мені господар у дворі потрібен. Дах тече Іван замовк.

Страшенно, тільки й мовила я.

Далі навіть гірше Марічка невдовзі приїхала з чоловіком. Іван його не бачив, але я з вікна роздивилася все, як на долоні. Чоловік курив на лавці під осокором, нервово совався. Чекав Марічку.

Марічка вилетіла через годину. Підбігла, цмокнула того в щоку, щось нашепотіла смішного і вони хутко пішли вдвох.

Іване, тебе виписують, повідомила я.

Ярославо, хотів дещо спитати… Та хай, Іван ніяково.

Іване, я згідна. Ти це хотів сказати? Може, не помилилася? несподівано для себе кажу напролом.

Іван відкрив душу:

Ярославо, у мене нема хати. Можна, я поки у тебе зупинюся? З Марічкою все вже ясно вона заміж іде.

В мене є дитина. Якщо приймеш її, зможемо бути щасливі родиною, мушу відкрито сказати усе.

Дитина не завада. Я вже її люблю, Іван глянув у мої очі так тепло, що я, мов сніжинка на рукавичці, розтала.

З того часу пролетіло багато років і зим.

У нас з Іваном двоє спільних дітей. Нам вдалося збудувати затишне гніздечко. Тарас син Івана часто приїздить зі своєю сімєю. Моя дочка від першого шлюбу мешкає за кордоном. Хоча, по правді, ніякого шлюбу і не було просто в юності посковзнулася.

Повірила хлопцеві. Він клявся у вічній любові, будував повітряні замки. Але мелодії сімейної не склалося. Не судилося. Та я ні про що не шкодую.

Щодо Марічки вона ще кілька разів виходила заміж, народила сина від якогось відрядженого. Той хлопчик усе життя мучився психічною недугою. Марічка особливо не турбувалася про нього, холодна була. Він ріс, як трава край дороги. А як Марічка відійшла у вічність, хлопця відправили до інтернату.

Ми з Іваном вже старенькі, та палко любимо одне одного, навіть дужче, ніж у юності. Йдемо життям поруч, бережемо кожен день, кожен погляд, кожен подих…

Оцініть статтю
ZigZag
Доля на лікарняному ліжку: – Дівчино, ось беріть і доглядайте його самі! Я навіть підійти до нього боюся, не те що з ложечки годувати, – жінка різко кинула пакет з продуктами на ліжко, де лежав її тяжко хворий чоловік. – Та не хвилюйтеся так! Ваш чоловік обов’язково одужає. Йому зараз потрібен ретельний догляд. Я допоможу Дмитру піднятися на ноги, – як медсестрі, мені не вперше доводиться заспокоювати дружину туберкульозного пацієнта. Дмитра привезли в дуже тяжкому стані, але шанси на життя були високі. Пацієнт хотів жити, а це – вже половина успіху. На жаль, дружина Дмитра, Алла, не вірила у медицину. Здавалося, вона вже заздалегідь відмовилася від чоловіка. Але доля дивна: через багато років туберкульозом у відкритій формі захворіє син Дмитра та Алли – Юра. Та Алла й тоді поставить хрест на синові. Однак Юра все ж зцілиться. Дмитро, попри важкий діагноз, не втрачав почуття гумору, жартував, поспішав залишити тубдиспансер. У селищі, де він жив із сім’єю, не було спеціалізованої лікарні, тому Алла рідко відвідувала чоловіка. Мені шкода було молодого чоловіка – не доглянутий, у поношеному одязі. – Дімо, не ображайтеся, якщо я принесу вам трохи речей? Дивлюся, навіть тапочок немає, у туфлях ходите. Прийміть передачу від мене? – намагаюся розвеселити пацієнта. – Від вас, Віолетто, хоч отруту за ліки прийму. Але не треба нічого, дайте мені одужати, а тоді вже… – Діма ніжно взяв мене за руку. Я обережно визволила руку та вийшла з палати. Серце калатало – невже я закохалася? Ні, не хочу руйнувати сім’ю… Але серцю не накажеш. В омут з головою… Все частіше я заходила до Діминої палати – бесіди на довгих нічних чергуваннях стали щирими, довірливими, ми перейшли на “ти”. У Діми є п’ятирічний син. – Мій Юрко вдався у маму-красуню. Я Аллу дуже кохав, життя під ноги стелив. Але вона любить тільки себе. Егоїзм роз’їдає гірше кислоти. Тепер за мною доглядаєш ти, чужа людина… – тяжко зітхнув Діма. – Та їй далеченько добиратися, часто не наїздишся… – намагаюся виправдати Аллу. – Годі, Віолетто! Як кажуть, добра жінка і в тюрмі місце купить. А до коханців летить за тридев’ять земель… – у Діми з’явився роздратований тон. – Добраніч, Діма. Не розв’язуй питання зопалу. Все налагодиться, – вимкнула я світло та вийшла. Безсумнівно, Діма страждав: безпорадно лежить у лікарні, а дружина гуляє на стороні. Як кажуть, для мурахи й роса – повінь… Через тиждень чую крики у палаті Діми. Забігаю: – Щоб я тебе тут більше не бачив, шлюхо! Геть звідси! – Діма лютував на перелякану Аллу. Та кулею вилетіла з палати. – Що сталося? – питаю у здивуванні. Діма лише відвернувся до стіни. Треба було заспокоїти його уколом. …Минає місяць. Алла не приїхала жодного разу. – Дімо, може, подзвонити дружині? – питаю нишком. – Дякую, Віолетто, не треба. Ми з Аллою розлучаємося, – спокійно відповів Діма. – Через хворобу? Дрібниці, ти ж на поправку! – дивуюся. – Пам’ятаєш, я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала лиш для того, щоб сказати мені про свого коханця. Мовляв, нехай живе у нашому домі, адже все з тобою туманно, а мені чоловік у господарстві потрібен… – Діма замовк. – Жах! – вирвалося з мене. Незабаром Алла приїхала з чоловіком. Діма його не бачив, а я – з вікна все як на долоні: той сидить на лавці, нервово курить, чекає Аллу. Вона вибігає, цілує його в щоку і швидко йде. – Діма, ти виписаний, – кажу. – Віолетто, хочу спитати… та, власне, нічого… – Діма розгублений. – Діма, я погоджуюся. Ти ж це мав на увазі? Сподіваюся, не помиляюся? – відчайдушно кажу я. Він щиро зізнався: – Віолетто, у мене немає дому. Можна я поживу у тебе? З Аллою остаточно все. Вона вже йде під вінець… – Діма, у мене дитина. Якщо приймеш її, у нас буде щаслива сім’я, – зізнаюся я. – Дитина – не перепона. Я вже її люблю, – Діма подивився мені в очі так, що я, мов сніжинка на рукавичці, зігрілася й розтанула. …Відтоді пролетіло чимало літ і зим. У нас із Дімою народилося двоє спільних діток, ми збудували тепле родинне гніздечко. Син Діми Юра часто гостює у нас зі своєю сім’єю. Моя донька від першого кохання мешкає за кордоном. Та й правду кажучи, жодного шлюбу не було – просто оступилася у молодості, повірила солодким словам… …А Алла ще не раз виходила заміж, народила сина від якогось відрядженого. Той хлопчик усе життя мав психічні проблеми, Алла мало про нього турбувалася – хлопчина ріс сам по собі. Коли Алла померла, сина влаштували до інтернату. …Ми з Дімою вже сивочолі, а кохаємо одне одного набагато сильніше, ніж у молодості. Йдемо життям поруч, цінуємо кожен день, кожен погляд, подих…