Доля на лікарняному ліжку
Дівчино, забирайте й виходжуйте його самі! Я до нього підійти боюся, не те що з ложки годувати, суворо кинула пакет із харчами на ліжко жінка, в якої на лікарняній койці лежав чоловік.
Не переймайтеся так! Ваш чоловік обовязково видужає. Йому зараз вкрай необхідна турбота. Я допоможу Івану стати на ноги, мусила я, як медсестра, заспокоювати дружину хворого на туберкульоз чоловіка вже не вперше.
Івана привезли важкохворого, але він мав великі шанси вижити. Іван був спраглий до життя, а це вже половина успіху. Шкода лише, що його дружина, Марта, не довіряла жодній медицині. Мені здавалося, Марта вже здалася наперед і списала чоловіка, ще й винною себе не відчувала.
Як передчуття, скажу, що син Івана і Марти, через багато років, теж захворіє на відкриту форму туберкульозу. І тоді Марта одразу поставить хрест на синові Олеже, але доля розпорядиться інакше Олег зцілиться.
Іван, хоч і мав тяжкий діагноз, жартував, сміявся, мріяв швидше полишити наш обласний тубдиспансер на околиці Тернополя. У тому селі, де жила його родина, не було лікарні, тож Марта приїжджала до нього рідко. Мені від того молодого чоловіка було щиро жаль він був якимось покинутим, у драній сорочці та старих черевиках.
Іване, не ображайтеся, якщо я трохи речей для вас принесу? Бачу, навіть капців немає, в туфлях ходите. Прийміть від мене передачку? намагалася я піджартувати.
Від вас, Оленко, й отруту за ліки прийму, посміхнувся Іван, але, прошу, не треба нічого. Дайте мені здоров’я повернути, а тоді вже ніжно стиснув мені долоню.
Я обережно звільнила руку і тихцем вийшла з палати.
Серце гупало, мов гармата. Невже я закохалася? Ні, цього не може бути: сімю руйнувати гріх. Марно сподіватися на щастя, якщо воно з чужого нещастя… Але ж серцю не накажеш життя ніби сон, а ти в ньому летиш.
Все частіше мене тягло до палати Івана: години нічних змін тягнулися довго, а розмови з ним були такі щирі, що душа розквітала. З часом ми перейшли на ти.
Мій син Олег дуже схожий на свою маму, розповідав Іван. Ти знаєш, Оленко, я був шалено закоханий у Марту. Життя стелив під її ноги. Вона жінка вогонь, пристрасна, але кохає лише себе. І з цим нічого не вдієш. Її егоїзм розїдає мене гірше трунку. От і зараз ти доглядаєш за мною, а вона деінде.
До лікарні їй далеко їхати, не наїздишся часто, обережно пробую захистити Марту.
Та кинь, Олено! Казала баба: дружина чоловіка любила у куті місце купила. До коханців літає навіть за тридевять земель, чув-перечув… все більше сердився Іван.
Спокійної ночі, Іване. Не варто палити мости, час усе розставить, вимкнула я світло й тихо вийшла з палати.
Без сумніву, Іван страждав: безпорадно лежав у палаті, а його жінка удома веселилася. Не смертельно, та як то кажуть для мурахи крапля повінь.
Минув тиждень. Чую крик у палаті Івана. Заходжу.
Щоб я тебе тут більше не бачив, відьмо! Геть! Іван шалено лютився на перелякану Марту.
Вона зі свистом вилетіла з палати.
Що сталося? запитала я здивовано.
Іван відвернувся до стіни й трусився під ковдрою так, ніби був у гарячці. Довелося дати йому заспокійливе.
Минає місяць. Марта так жодного разу й не зявилася.
Іване, може дзвонити Марті? спитала я обережно.
Дякую, Олено, більше не треба. Ми з Мартою розходимось, спокійно відповів.
Через хворобу? Дурниці. Ти скоро вийдеш, не стримала здивування я.
Ти памятаєш, як я вигнав Марту? Вона приїхала, щоби сказати про свого коханця: мовляв, нехай поживе в нашому домі, поки ти на волосині, а їй у господарстві потрібні чоловічі руки. Дах тече Іван замовк.
Це жахливо тільки й промовила я.
Ще того тижня Марта зявилася з чоловіком. Іван його не побачив, але мені все було видно з вікна. Чоловік нервово курив, чатуючи під лікарнею, поки Марта не вибігла, поцілувала його в щоку та кудись повела.
Іване, тебе виписують, повідомила я.
Олено, маю запитати Та ні, розгубився Іван.
Я згідна. Ти ж про це подумав, правда? зважилася я.
Іван відверто відповів:
Оленко, у мене немає ні дому, ні даху. Можна я поживу в тебе? З Мартою все прояснилося вона заміж виходить.
В мене є дитина. Якщо ти зможеш прийняти її, ми будемо родиною, мусила й я відкрити свою таємницю.
Діти не заважають щастю. Я вже її люблю, крізь усмішку промовив Іван, дивлячись мені в саму душу. Від того погляду я розтанула, наче сніжинка на теплій долоні.
Через роки і зими у нас із Іваном народилося двоє спільних дітей. Ми збудували затишне родинне гніздо. Олег, син Івана, часто приїжджає до нас зі своєю родиною. Моя донечка від першої юності мешкає за кордоном. Хоч і шлюбу у мене не було просто оступилася в юності, повірила в красиві слова одного хлопця, а справжні мелодії так і не склалося.
Про Марту скажу коротко вона ще не раз виходила заміж, народила сина від якогось приїжджого. Той хлопець від народження був тяжко хворим психічно. Марта не піклувалася, не гріла теплом, зосталась до нього крижаною. Виріс той син сам собі, тихий, майже непомічений. А коли Марта покинула цей світ, хлопчика оформили в інтернат.
Ми з Іваном уже дідугани, але наше кохання тільки спалахнуло з роками. Тримаємось за руки щодня, бережемо кожну мить, погляд і подих. Бо хіба життя не такий же сон химерний, загадковий, прекрасний і сумний водночас?
