ДОЛЯ НА ЛІКАРНЯНОМУ ЛІЖКУ: – Дівчино, ось тримайте продукти й доглядайте за ним! Я й підійти боюся, не те що з ложечки годувати, – різко кинула пакунок на ліжко, де лежав її хворий чоловік, дружина пацієнта. – Не переживайте так! Ваш чоловік обов’язково одужає. Йому потрібен ретельний догляд, я допоможу Дмитру стати на ноги, – мені, як медсестрі, не вперше доводилося заспокоювати дружину пацієнта з туберкульозом. Дмитра привезли у важкому стані, але шанси вижити були високі. Пацієнт прагнув жити, а це вже половина успіху. Шкода, що дружина Дмитра, Алла, не вірила у медицину та ніби вже заздалегідь відрікалася від чоловіка. Наперед зазначу: через багато років їх син Юрко теж захворіє на відкриту форму туберкульозу, й Алла одразу поставить на ньому хрест. Та Юра виживе й одужає. Дмитро, попри важкий діагноз, жартував, сміявся та прагнув швидше повернутися додому. У селищі, де жила його сім’я, не було тубдиспансеру, тому Алла рідко відвідувала чоловіка. Мені було шкода молодого чоловіка — занедбаний, у старому одязі, без тапочок. – Дімо, а якщо я вам дещо з речей принесу? Ви ж навіть у туфлях ходите, тапочок нема. Приймете від мене гостинця? – жартувала я. – Від вас, Віолетто, навіть отруту, як ліки, прийму. Але прошу, не треба нічого. Дайте мені видужати, а там… – Діма ніжно взяв мене за руку. Я обережно вивільнила долоню й вийшла з палати. Серце моє билося шалено… Невже я закохалася? Не хочу, це гріх — руйнувати сім’ю. Але серцю ж не накажеш… Я все частіше заходила до палати Діми, довго з ним розмовляла, особливо у нічні зміни. Ми перейшли на «ти». У Діми є п’ятирічний син: – Мій Юрко схожий на свою красиву маму. Знаєш, Віолето, я дуже любив Аллу, все для неї робив. Вона ж, хоч і яскрава жінка, більше всього любить себе. Її егоїзм — наче кислота. Тепер за мною доглядаєш ти, чужа людина, – тяжко зітхнув Діма. – Та ж Аллі далеко їздити, – намагаюся виправдати дружину. – Кинь це, Віолето! Як кажуть, дружина чоловіка любила — у тюрмі місце купила… А до коханця й на край світу поїде, – Діма роздратувався. – Спокійної ночі, Дімо. Не роби різких рухів — усе налагодиться… – сказала я, вимкнула світло й вийшла. Очевидно, Діма страждав: лежить безпомічно в лікарні, а дружина живе своїм життям. За тиждень я почула крик у палаті. – Щоб я тебе тут більше не бачив, шльондро! Йди геть! – кричав Діма на налякану Аллу. Вона зірвалася з місця й вибігла з палати. – Що сталося? – питаю я. Діма мовчки відвернувся до стіни, аж трусився під ковдрою… Минув місяць — Алла так і не приїхала жодного разу. – Дімо, може, зателефонувати дружині? – Не треба, Віолетто, ми розлучаємося, – спокійно каже він. – Через хворобу? Нісенітниця, ти йдеш на поправку! – Пам’ятаєш, як я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала, щоб сказати — мовляв, нехай її коханець трохи поживе в нашому домі, раз зі мною все примарно, а їй чоловічі руки потрібні… – Діма замовк. – Жах… – лише це вихопилося в мене. Незабаром Алла приїхала з іншим чоловіком, якого я бачила у дворі. Алла провела з ним час й пішла, чмокнувши у щоку. – Дімо, тебе виписують, – повідомила я. – Віолетто, хотів спитати… Та ні… – Дімо, я згодна! Ти ж це хотів сказати, авжеж? – наважилась я. Діма розповів: – Віолетто, мені нема де жити. Можна, я поживу у тебе? Алла виходить заміж. – У мене є дитина. Ти зможеш її прийняти? – Дитина не перешкода. Я вже люблю її, – Діма подивився мені у вічі так, що я розтала… Відтоді минуло багато років. У нас з Дімою двоє спільних дітей і затишне родинне гніздо. Юрко, син Діми, часто нас відвідує з родиною. Моя донька від першого шлюбу живе закордоном. Хоч шлюбу насправді не було – просто молодість… А Алла не раз виходила заміж, народила сина від іншого, але була байдужою матір’ю — син зростав самотньо, а по смерті Алли його відправили у інтернат… Ми з Дімою вже літні, але кохаємо одне одного сильніше, ніж у молодості: цінуємо кожен день, кожен погляд, кожне подих…

Доля на лікарняному ліжку

Пані, от візьміть і догляньте за ним! Я до нього й підійти боюся, не те що ложкою годувати, різко кинула пакет із продуктами на ліжко, де лежав її хворий чоловік, жінка середніх років.

Та не хвилюйтеся ви так! Ваш чоловік обовязково видужає. Йому зараз потрібен пильний догляд, я спробувала заспокоїти Олену, в черговий раз. Доглядати за важкими пацієнтами із туберкульозу вже стало моїм щоденним обовязком.

Степана привезли у важкому стані, але на одужання надія була значна. Він хотів жити, а це вже половина успіху. Шкода тільки, що дружина, Олена, ні віри в лікарів, ні особливого бажання доглядати за ним не мала. Мені весь час здавалося, ніби вона вже змирилася з майбутньою втратою.

Як кажуть, доля непроста: минули роки, і їхній син, Тарас, теж захворів на відкриту форму туберкульозу. Олена поставила на хлопцеві хрест, але Тарас, на щастя, зміг вилікуватися.

Степан, навіть за таких обставин, не занепадав духом. Жартував, намагався сміятися, мріяв забути лікарняні стіни. Їхнє невеличке село під Чернівцями не мало власної спеціалізованої лікарні, тому Олена приїжджала до нього рідко. Щиро шкодувала того молодого чоловіка: виглядав він занедбаним і самотнім у потертій ще радянській одежині.

Степане, не образитесь, якщо я принесу вам трохи речей? Тапок не бачу у вас, у черевиках ходите. Можна передам від себе пакунок? з усмішкою питаю його.

Від тебе, Ладо, навіть мед за отруту прийму. Але не треба нічого, дай лише підлікуватися, а далі вже побачимо, Степан м’яко взяв мене за руку.

Я лагідно вивільнила долоню і вибігла з палати.

Серце шалено калатало. Невже закохалася? Ні, ні, не хочу чужу родину руйнувати. Це гріх, нічого доброго з того не вийде. На чужому горі щастя не збудуєш… Але серцю ж не накажеш. Ох, куди ж ти мене несеш…

Я все частіше заходила до Степана, між нами почалися душевні бесіди особливо під час нічних змін. Поступово перейшли на «ти». Я відчула, що в цьому лікарняному приміщенні вперше за довгий час хтось мені став по-справжньому потрібен.

Степан іноді розповідав про сина.

Мій Тарас вилитий на матір. Я колись любив Олену до нестями. Життя під ноги стелив. Гарна жінка, з характером, але кохає лише себе. Її егоїзм все руйнує. От дивись ти, чужа людина, за мною доглядаєш, а вона й не навідується, тяжко зітхнув він.

Але ж їй далеко, поки добереться хоч вовком вий, намагалася я заспокоїти його.

Та кинь! Як у нас кажуть: «Кого серце болить, тому й сто кілометрів не перешкода». До коханців вона літає, не журись, я знаю, вже роздратовано відрізав Степан.

Добраніч, Степане. Не гарячкуй, все ще зміниться, вимкнула я світло і тихенько зачинила двері.

Безумовно, Степан боляче сприймав зраду та байдужість дружини. Сам безпомічний, а вона Дрібна роса для мурашки а й то біда.

Минув тиждень. Чую метушню з палати Степана, забігаю:

Щоб я тебе тут більше не бачив, геть! репетував він на Олену.

Вона миттєво вискочила з палати.

Що таке сталося? питаю.

Степан мовчав, відвернувся, аж під ковдрою всім тілом трусився. Довелося колоти заспокійливе.

Минув місяць. Олена не приїхала жодного разу.

Степане, може, подзвонити дружині? питаю обережно.

Не треба, Ладо. Ми подаємо на розлучення, спокійно сказав він.

Через хворобу? Ти ж одужуєш, здивувалася я.

Памятаєш, як я вигнав Олену з палати? Вона тоді прийшла сказати, що пускає у наш дім свого нового чоловіка мовляв, ти все одно підвішений у лікарні, а їй господар у господарстві потрібен. Дах протікає

Господи, ледве вимовила я.

Згодом Олена приїхала ще раз вже з чоловіком. Степан його не бачив, а я з вікна: сидить на лавці, курить, чекає. Олена вилетіла за годину, поцілувала його в щоку, щось глузливе сказала й удвох хутко зникли за рогом лікарні.

Степане, тебе виписують, сказала я нарешті.

Ладо, хочу тебе запитати а та й годі, вперше побачила його невпевненим.

Я наважилася:

Степане, я б хотіла мабуть, ти це мав на увазі? раптом відчула, як зникає страх.

Він не приховував:

Ладо, у мене тепер нема дому. Можна я поживу в тебе? З Оленою все остаточно скінчено: вона вдруге одружується.

У мене є донька, якщо ти її сприймеш, ми станемо гарною родиною, вирішила бути відвертою.

Діти не заважають щастю. Я вже люблю її, Степан подивився в самісінькі мої очі, і тієї миті я розчинилася, як сніжинка на гарячій долоні.

…Минуло чимало літ і зим.

У нас зі Степаном тепер двоє спільних дітей. Вдалося збудувати тепле сімейне гніздечко у затишній хаті під Чернівцями. Тарас, син Степана, часто приїжджає до нас із родиною. Моя дочка від першого кохання вже багато років мешкає за кордоном. Насправді, шлюбу в мене й не було просто молодою повірила хлопцю, пообіцяв казкове життя, а вийшла німа пауза. Але жалю не маю.

Що ж до Олени, вона вийшла заміж кілька разів, народила сина від якогось столичного інженера. Той хлопчик тяжко хворів, материнської теплоти не знав ріс сам по собі, а коли Олени не стало, його оформили до інтернату.

Ми зі Степаном вже літні люди, але кохаємо одне одного навіть дужче, ніж у молодості. Йдемо життям пліч-о-пліч, цінуємо кожну мить, кожен погляд, кожен подихІнколи ми гуляємо біля старої річки, слухаємо, як вітер шепоче у вербах, і я думаю: от воно справжнє щастя, коли серце вже спокійно бється поряд із рідною рукою. Осінню він бере мене під руку, а я сміюся:
Ну, годі підтримувати мене, я ще міцна!
Ладонько, це ти мені сили даєш, підморгує Степан.

Життя стиха йде собі вперед то з дощем, то з сонцем, але нам разом не страшно ані сивини, ані старих фотографій. Діти заїжджають з онуками, по хаті лунає сміх. Я печу ягодовий пиріг і бачу у вікно, як Степан майструє щось у саду завжди в цьому його дивовижна впертість жити, не лишатися осторонь, плекати і родину, і кожен день разом.

Одного вечора, сидячи на ганку, я пригорнулася до нього і прошепотіла:
Чи ти щасливий тепер?
Він довго мовчав, дивився на захід сонця, а тоді обережно взяв мою долоню:
Щастя це не те, що нам випадає, а що ми самі поруч вирощуємо. Я за тебе й зараз дякую долі.

І я зрозуміла: навіть після найдовшої зими приходить той єдиний весняний день, коли все розквітає якщо поряд правильна людина.