Доля, що веде додому
Морозного грудневого ранку Оксана та її чоловік Богдан вирушили до невеличкого містечка Вересень, щоб відвідати батьків Оксани. Сніг хрустів під ногами, а небо, затягнуте важкими хмарами, обіцяло заметіль. Попереду була довга дорога, сповнена тривог. Батьки вже чекали на гостей, і коли автомобіль зупинився біля рідного будинку, їх зустріли теплі обійми та радісні вигуки. Разом вони зайшли в затишну хату, де на столі вже парували гарячі страви. Повітря було насичене запахом свіжого хліба, а в грубці тріщали дрова, створюючи відчуття спокою.
Батько Оксани, Василь Григорович, відвів Богдана до вітальні, щоб обговорити «чоловічі справи» — політику, авто та рибалку. Оксана ж із матір’ю, Ганною Василівною, залишилися на кухні, де за чашкою чаю почали розмову про найпотаємніше. Мати хвилювалася: чому молода пара досі не думає про дітей? Оксана, посміхаючись, заспокоювала:
— Усе буде, мамо, не хвилюйся. Ще рік, і ми вирішимо це питання.
Та в її голосі відчувалася непевність, а в серці — неясний жаль. Ніч огорнула дім, за вікном завивав вітер, навіваючи образ заметілі. Оксана притулилася до Богдана, і його обійми були такі ж ніжні, як у перші дні їхнього кохання. Вона засинала, відчуваючи себе в безпеці, але десь у глибині душі прокидався передчуття біди.
Зранку їх розбудив аромат свіжої кави й рум’яних млинців. Оксана вмилася крижаною водою, скидаючи рештки сну, і підійшла до чоловіка. Богдан, потираючи плече, раптом скрикнув від болю. Його обличчя перекривилося, а Оксана завмерла, охоплена жахом: щось було не так.
— Знову це плече, — пробурмотів він, намагаючись посміхнутися. — Пройде, як завжди.
Ганна Василівна, почувши їхню розмову, принесла домашню мазь та теплий шарф. Спритними рухами перев’язала зятя, примовляючи, що все буде добре. Але Оксана бачила, як він кривиться, і її серце стиснулося від тривоги.
— Оксанко, схоже, тобі доведеться вести авто, — тихо сказав Богдан, коли вони залишилися наодинці.
Вона кивнула, хоча всередині все опиралося. Дорога додому обіцяла бути важкою, а після ночі заметілі це лякало ще більше. Але відступати було нікуди.
Цей рік став випробуванням для Оксани та Богдана. Новий рік вони не зустріли з батьками: Богдан наполіг на важливій зустрічі з бізнес-партнерами, які могли відкрити нові перспективи для його справи. Оксана, хоч і розуміла необхідність цього, не могла позбутися почуття провини перед батьками. Вони вирішили навідати їх за два тижні до свята, щоб привезти подарунки та пояснитися. Подарунки — новий смартфон для батька та теплі чоботи для матері — були акуратно запаковані, а в багажнику чекали фрукти, вино та солодощі. Усе, як було заведено в їхній родині.
Але настрій зіпсувався несподіваною звісткою. Напередодні подорожі Оксана отримала повідомлення: померла її колега Мар’яна, з якою вони пропрацювали понад десять років. Сльози котилися по щоках, а серце розривалося від болю. Богдан обійняв дружину, намагаючись втішити, але вона знала: життя крихке, і ця думка не давала спокою.
Ніч перед поїздкою була неспокійною. Оксані снилися кошмари, але вранці вона не могла згадати жодного. Лише важкість у грудях нагадувала про тривогу. Вона мовчала, щоб не хвилювати чоловіка, і вони виїхали на світанку.
На їхнє здивування, ранок виявився ясним. ЛегенРозмовляючи вже на поверненні, вони обіцяли собі одного разу розказати цю історію своїй дитині — про те, як доля врятувала їх, щоб подарувати маленьке диво.
