М’ясорубка долі: або як новорічний подарунок став початком родини
— Остапе, а це що за махиня така? — Ярина здивовано дивилася на важку коробку, загорнуту в блискучу папірку із сніжинками.
— Відкривай уже! — Остап нетерпляче потер руки, очі його бігали, а губи неслухняно тремтіли від хвилювання. — Гадаю, тобі сподобається.
Ярина неспішно зняла обгортку, акуратно розірвала стрічку… і завмерла. На дні коробки лежала стара, потьмяніла від часу металева м’ясорубка. Така собі… бабусина. З іржею на гвинтах і держаком, що скрипів навіть без руху.
— Це… такий жарт? — тихо, майже не вірячи, запитала вона, піднявши на чоловіка очі.
— Ні, Яринко… ти просто не знаєш… Це не просто м’ясорубка. Вона має історію. Вона… —
— Постривай, — перебила вона. — Давай спочатку поговоримо про інший подарунок. Про путівку до «Карпатської зірки». Лікувальний люкс на три тижні. З процедурами.
Остап зблід.
— Звідки ти…
— Від Даринки. Вона у бухгалтерії, — голос Ярини був рівним, але пальці м’яли серветку аж до тріску. — Путівка на ім’я Софії. Твоєї колишньої дружини. А мені — антикварну м’ясорубку.
— Яринко, послухай…
— Ні, Остапе, це ти мене послухай! — Різко підвелася, змахнувши келих шампанського, який з дзвоном розбився на тисячі блискучих уламків. — Я не про гроші! Я про чесність! Чому я дізнаюся про це від інших?!
— Я хотів розповісти…
— Коли? Після її повернення? Чи коли я, нарешті, сама здогадаюся?
За вікном гриміли новорічні салюти, спалахували вогні, а в їхній затишній кухні повітря було важчим за зимову ніч.
— А ця м’ясорубка… — Ярина підняла її з коробки, — це що? Заспокійлива? Чи спроба заглушити совість?
— Ти не розумієш. Вона дійсно… особлива…
— І все ж, Остапе, — промовила Ярина, вже на порозі спальні, — я піду. На час. Щоб зрозуміти, навіщо я взагалі лишилася.
Три дні минули в мовчанні. Ні докорів, ні сліз — лише чемні фрази, ніби між сусідами. Ярина проходила повз ту коробку, наче повз пам’ятник. На четвертий день не витримала. Подзвонила подрузі.
— Даринко, привіт. Слухай, а що ще було в тому чеку, окрім самої путівки?
— Ем… там? Зачекай. Ну… схоже, ще лікування, якісь процедури. У Софії здоров’я сильно погіршилося. Ти ж знаєш, що з мамою Остапа трапилося?
— Що саме — трапилося? — напружилася Ярина.
— Ти не знала?.. — голос Даринки став обережним. — Його мама рік тому перенесла інсульт. Майже не піднімалася. А Софія… Вона кожен день була в неї. Годувала, міняла білизну, возила на процедури. Навіть коли її власна мати потрапила до лікарні, не кинула свекруху. Хоч уже давно не свекруха.
— Але чому він мені нічого не сказав?..
— А як би ти це сприйняла? “Моя колишня кожен день піклується про мою маму, бо я не справляюся”? Звучить, м’яко кажучи, дивно, так? Але повір, це не про кохання. Це про людяність.
Ярина вимкнула телефон. Навколо наче перекинувся світ. Важко було зрозуміти, що сильніше — образа чи сором.
Погляд впав на м’ясорубку. «Особлива». Узяла в руки, придивилася. На нижній частині — гвинтик. Не такий, як інші. Повернула. Клац. Всередині — потаємний відсік. А в ньому — старовинна оксамитова коробочка й записка. Ярина з замиранням серця розгорнула листа.
*”Моя кохана Яринко.
Пробач, що не розповів одразу. Ти маєш повне право на обиду.
Але історія цієї м’ясорубки глибша, ніж здається. Її подарувала моїй бабусі її свекруха в день повернення діда з фронту. Тоді це був символ миру, тепла, родинного затишку. Але головне — символ прощення й любові.
Коли мама захворіла, я не знав, що робити. А потім прийшла Софія. Без докорів. Без претензій. З рушником у руках і словами: “Я допоможу. Вона ж мені мати”.
Путівка — не любовний жест. Це подяка. Я мовчав, бо боявся, що ти побачиш у цьому загрозу. Але тепер розумію — зробив лише гірше.
Пробач мене.
У коробочці — каблучка. Вона була бабусиною. Вона заповіла її жінці, з якою я захочу не просто жити, а пройти крізь усе. Яка зрозуміє, що любов — це не квіти й вечері, а вибір бути поруч, коли важко.
Ти вийдеш за мене знову? Ти повінчаєшся зі мною?..
P.S. На дні м’ясорубки — бабусин рецепт вареників. Але лише для тих, хто готовий ліпити їх разом, сміятися, сваритися, пробачати й триматися за руки до кінця життя.”*
Ярина дивилася на каблучку. Вона була простою, з маленьким камінчиком. Але зараз — найдорожчою річчю, яку вона коли-небудь тримала.
У двері постукали.
— Яринко? Можна?
— Постривай хвилину.
Вона взяла телефон.
— Софіє? Добрий вечір. Це Ярина. Ви виїжджаєте у неділю, я знаю… Можемо зустрітисяЗа двер’ю лунали сміх і голоси, а стара м’ясорубка, немов таємничий свідок життя, мирно скрипіла на полиці, нагадуючи, що родина — це не лише кров, а й ті, кого ми обираємо любити.
