**Щоденниковий запис: доля не питала дозволу**
Того дня я відчувала себе так, ніби ступила на сьоме небо. Мій коханий Віктор зробив мені пропозицію — просто, без пафосу, з тим теплом у голосі, від якого серце стискалося. Я, звісно, погодилась. Незабаром почалися приготування: списки гостей, сукні, обирали меню на весілля. Усе наче з казки.
“Сонячко, пора тебе познайомитися з моїми батьками”, — одного разу сказав Віктор. “Мама запрошує нас на вечерю в суботу.”
“Вже давно треба було”, — засміялась я і поцілувала його у щоку.
У суботу ми приїхали до його батьків. Я з хвилюванням відчинила двері — і завмерла. У кріслі сидів батько Віктора — чоловік із суворим поглядом і втомленими руками. Він підвів очі, його обличчя різко змінилося. Я відчула, ніби земля тікає з-під ніг.
Ця людина була ворогом моєї родини.
Коли мені було одинадцять, трагедія розбила моє дитинство. Батьки мого найкращого друга Богдана загинули в аварії, повертаючись з міста на мотоциклі. Того дня мати, Олена, ридала на ґанку, а батько, Ігор, мовчки стискав губи. Він завжди ненавидів батька Богдана — Ярослава, свого шкільного суперника. Колись вони обоє кохали одну дівчину — Мар’яну. Вона обрала іншого, а батько не забув цього ніколи.
Після смерті батьків Богдан деякий час жив у нас, але Ігор був проти. Він настояв, щоб хлопця відправили до інтернату. Тоді він сказав матері:
“Не хочу, щоб моя донька товаришувала з сином того чоловіка.”
Він навіть заборонив Богданові дзвонити мені. А через місяць ми переїхали в інше місто.
Зв’язок обірвався.
Минуло чотирнадцять років. Я закінчила університет, влаштувалась у велику торгову компанію. Колектив був молодим, але холодним. Дехто заздрив моїй красі, інші вважали, що я не втримаюся. Перший робочий день здався вічністю.
На четвертий день, несучи папери по коридору, я зіткнулася з чоловіком. Папери розлетілися, ми одночасно нахилились — і моє серце завмерло.
“Богдане?!” — видихнула я.
Він підвів очі — і впізнав мене.
“Марічко… Боже, це справді ти?”
Ми обнялися прямо посеред коридору, не звертаючи уваги на очі колег.
Після роботи він чекав мене біля виходу. Ми пішли в кав’ярню, де говорили годинами. Він розповів, що його усиновили, що працює в тій самій компанії. Я запросила його додому — познайомити з батьками. Мати була щаслива, а батько… Ігор навіть не намагався приховати холод у голосі. Різко запитав:
“Ким ти, кажеш, працюєш?”
“Кур’єром”, — відповів Богдан, не зморгнувши. Хоча я знала, що він скромничає.
Незабаром ми почали зустрічатися. Я сяяла, він піклувався. Ми знов були разом. І одного разу він взяв мене за руку:
“Вийдеш за мене, Марічко?”
“Так, Богдане! Так!”
Я побігла додому. Мати плакала від радості. А батько промовДоля знала краще за нас усіх, і тому повернула нас один до одного, навіть попри батькову помилку.
