Оленка.
Від самого народження Оленка була для своєї матері Ярини ніби чужою. Та поводилася з дівчинкою, як із зайвим предметом у хаті все одно, є та дитина, чи ні. Ярина постійно сварилася з батьком Оленки і, коли він повернувся до своєї законної дружини, зовсім втратила голову.
Пішов, так? Значить, свою хазяйку з самого початку кидати не збирався! Мені всі нерви вигладив! Брехав волала вона у слухавку а тепер покинув мене із цим виродком? Я її або з вікна викину, або на вокзалі залишу поруч із жебраками!
Оленка затулила вуха і тихо заплакала. Вона мов губка вбирала до себе нелюбов рідної матері.
Мені байдуже, що ти робитимеш зі своєю донькою. Я і так сумніваюся, що вона моя. Прощай! холодно кинув у відповідь Роман, батько дитини.
Ярина, оскаженіла, у розпачі нашвидкуруч накинула в сумку речі дівчинки, туди ж засунула документи, схопила пятирічну Оленку, майже волоком повела до таксі.
«Я їм покажу! Усі вони побачать!» крутилися в неї навязливі думки. З погордою продиктувала водієві адресу, куди їхати.
Її намір був залишити Оленку матері Романа, Ганні Миколаївні, що жила на околицях Києва.
Таксист недолюблював пихату пасажирку, яка грубо зривалася на злякану дівчинку.
Мамко, я в туалет хочу Оленка стиснула плечі, ледь дихаючи.
Ярина у відповідь жорстко навикала доньку так, що таксистові закортіло заступитися.
У нього вдома теж росла внучка такого самого віку. Дружина його сина лишень пилинки з неї здувала.
Терпи! До бабці інтелігентної збігаєш!
Ярина відвернулася до вікна. Її ніздрі роздувалися від гніву.
Обережніше, мамо! перепитав таксист. Бо, бува, висаджу тебе, а дівчинку в службу у справах дітей відвезу.
Ти що, заткнись краще! Герой віднайшовся! Ще жаліти її будеш? Ще поліцію заявлю, ніби ти на мою дитину криво задивлявся! Моя дитина як хочу, так і виховую!
Чоловік просто зціпив щелепи. З такими краще не звязуватись, сам собі дорожчий. Але боліла душа за Оленку.
Минуло понад годину, й нарешті вони дісталися.
Чекай, швидко! Ярина рвучко виштовхнула Оленку й почала дзвонити у ворота.
Ось, беріть свою «коштовність», робіть що хочете. Сам ваш син дозволив. А мені вона не потрібна! жорстко крикнула Ярина, і, круто повернувшись на підборах, вибігла геть.
Ганна Миколаївна розгублено дивилася їй услід.
Мамо! Мамцю! Не кидай мене! ридала дівчинка, розмазуючи сльози по брудних щічках.
Оленка кинулася за матір’ю, що вже була обіч дороги.
Відчепися від мене! Іди до бабці! З нею тепер живи! Ярина силоміць розтискала маленькі пальчики з її спідниці.
З-за паркану визирали сусіди. Ганна Миколаївна, хапаючись за серце, кинулася до плачущої внучки.
Ідемо, янголятко, моя ягодка дорогенька по її зморшках текли сльози. Їй навіть нічого не було відомо про дитину!
Роман жодного разу не згадав про позашлюбну доньку.
Я тебе не скривджу, не бійся. Хочу пиріжки з яблуками напекти. І сметанка у мене є ласкаво шепотіла жінка, уводячи Оленку додому.
Ганна Миколаївна озирнулася і побачила, як Ярина застрибнула в першу ліпшу машину й зникла, залишивши лише клуби пилюки.
Відтоді про неї не чули й не знали. А ось Оленку Ганна Миколаївна прийняла всім серцем, як дар Божий. Навіть на мить не сумнівалась, що та рідна. Подібна до малого Роми! Той же обличчя, а син і рідко навідувався так рідко, що вже й забути його можна було.
Я тебе вирощу, Оленко. На ноги поставлю, дам усе, чого сили стане.
І виростила в любові та турботі. Провела до першого класу той момент, як одна мить. Ось вже й одинадцятий, ось вже випускний. Оленка стала красунею, доброю, лагідною, розумною. Мріяла стати лікаркою. Поки що тільки коледж.
Шкода, що тато навіть не визнає мене сумно казала дівчина, обіймаючи Ганну Миколаївну. Наввечері вони разом сиділи на сходах і проводжали сонце в саду.
Стара рукою з ніжністю пестила Оленку по волоссю: що тут відповісти? Її Роман навідріз відмовився брати участь у житті доньки. У нього ладилися стосунки з першою дружиною, там ріс син, якого той обожнював. А Оленку ледь бачити міг, тож ображав і принижував.
Сам ти обшарпанець! якось не витримала Ганна Миколаївна. Лише на пенсію мою чатуєш, гроші тягнеш, а сам працюєш і дружина твоя теж. А з мене останню копійку добираєш. Забирайся, Романе! Більше не приїжджай!
Оце ти як заговорила, мамо? Добре! Як помиратимеш, навіть хоронити не приїду! грюкнув дверима Роман, прикликав сина Вадима, що глузував над Оленкою, та поїхав геть.
З того часу він справді не зявлявся.
Бог йому суддя, Оленко Ходімо, чайку на ніч випємо, а зранку ти вже отримаєш атестат!
Літо промайнуло в турботах біля городу. Прийшла пора проводжати Оленку в Київ, навчатися.
Самі не впораємось. Попрошу сусіда Віктора відвезе нас з речами поспішала сама Ганна Миколаївна; здоровя вже не те, треба одне питання владнати доки ще сили є.
Біля гуртожитку довго обіймалися.
Ти моя радість, навчись гарно, бо далі тільки на себе маєш розраховувати. Я стара вже, невідомо, скільки ще житиму
Оленка ледь стримувала сльози.
Перестань, бабусю! Яка ти стара? Ти для мене молода жінка у самому розквіті сил!
Ганна Миколаївна посміхнулася. Попрощалася, сіла до Віктора і попросила завезти її до нотаріальної контори. Всі справи скінчені спокійна душа. Старенька повернулася до села.
Оленка приїжджала щовихідних, переживала за бабусю, активно вчилася. Мріяла з відзнакою закінчити коледж і вступити до медичного університету, аби дати бабусі ще кілька років благополучної старості.
З часом стала приїжджати рідше закохалася у свого одногрупника Сашка. Хлопець був розумний, майбутнє мав перспективне.
Ганна Миколаївна тільки раділа за внучку. Після коледжу з червоним дипломом молоді одружилися. Лише двадцять було обом.
На скромне весілля у невеликому кафе з боку нареченої прийшла тільки бабуся.
Ти мені не лише рідна бабуся. І мати, й батько все в одній особі. Ти дарувала мені своє тепло, любов, турботу голос Оленки здригнувся, очі наповнилися сльозами. Ти дала мені дім, справжній, теплий дім. Я люблю тебе, бабусю! Дякую тобі за все!
Дівчина впала навколішки перед бабусею і обняла її. Гості ледве стримували сльози.
Вставай, Оленко, засоромилася Ганна Миколаївна. Серце її гордістю обвіялося.
А чого тут соромитись! гучно виголосив Сашко і посадив бабусю поряд. Ви тепер головна у нашій родині! Завжди бажана і рідна!
І цілий вечір тост за щастя молодят і здоровя Ганни Миколаївни, за прекрасну дівчину, яку вона виростила.
Минув рік Ганна Миколаївна занедужала, мов сили покинули її, коли борг перед Богом сповнила.
Оля з Сашком то поперемінно ростилися між містом і селом, поєднуючи з навчанням у вузі.
Одного вечора бабуся міцно взяла онуку за руку:
Як тільки мене не стане, налетять шуліки син і невістка. Стережись! Я ще кілька років тому написала на тебе дарчу. Все в нотаріуса, за законом.
Бабусю
Не переч! У тебе ніколи не було справжніх батьків, я одна, як могла, тебе виростила. А скоро піду у вічність. Спокійна, що в тебе буде дім. Продасте купите квартиру в місті.
Оля гірко розплакалася. Не могла нічого сказати.
Після тих слів при доброму догляді Ганна Миколаївна прожила ще півтора роки і тихо спочила, без страждання.
Як і передбачала, за сорок діб прийшов Роман із родиною.
Звільняй дім! відрубав Роман. Доки жила моя мати, ти тут могла бути, а тепер геть!
Оля отетеріла подивилась на його зневажливе обличчя, на жінку, яку вперше бачила, і на свого брата, що зухвало розглядав бабусину хату, прикидаючи, яку машину купить за гроші з продажу.
Тут Сашко, повернувшись із продуктового, побачив непроханих гостей.
А це ще хто? Нового кавалера привела? загорлав Роман.
Сашко спокійно пройшов у кухню, поставив пакет.
Я законний чоловік Олі. А ви хто такі? Не пригадую, щоби ми були знайомі.
Роман почервонів від люті:
Геть обоє! гаркнув він.
По-перше, тон не той. По-друге, як це «геть»? Оля законна господиня. Показати дарчу?
Яку дарчу? обімлів Роман.
Романе! Та ця гадюка щось там твоїй матері підлила До суду треба! підбурювала його дружина.
Я цього так не залишу! Доведу, що ти не моя донька і не внучка моєї матері! гримав кулаками Роман.
Пакуй валізи, обшарпана! Ми все зробимо, щоби ти тут не лишилась! перебив брат.
Пішли вони, зоставивши порожнечу. Оля сіла на підлогу, закрила обличчя руками й залилася сльозами.
За що мені все це? Що я їм зробила? Батько жодного разу навіть цукерки не приніс А тепер і дім хоче забрати
Невже їм погано живеться? Чи житла нема? Сашко! Це ж єдине, що залишилось від бабусі! крізь сльози казала Олена.
Сашко рішуче підняв її з долівки і обійняв.
Завтра подамо оголошення про продаж дому! Інакше не дадуть спокою. Це ж порада самої Ганни Миколаївни: продати й перебратись до міста.
Та я не думала, що так швидко доведеться Тут минуло моє дитинство
Дім швидко продали. Нові власники мріяли про заміську садибу, навіть не торгувалися. Сад затишний, хата простора, навкруг ліс, у глибині виноградна альтанка Цегляний дім приглянувся господарям.
Оля із Сашком купили маленьку квартиру у Києві ближче до центру. Зовсім скоро чекали поповнення та безмежно раділи. Їхня дитинка бажана, улюблена.
Перед сном Оля шепотіла подумки: «Дякую тобі, рідна, ти подарувала мені життя»Якось теплими сутінками, коли на городі ще шуміло листя, Оля із Сашком приїхали востаннє до старої хати. Оля пройшлася по подвірю, провела рукою по стужавілому лавці, яку змайстрував колись дід; торкнулася воріт, де лишився і її дитячий малюнок бузковий метелик. Сльози теплились у куточках очей, але на цей раз то були сльози вдячності.
Вона просто стояла і вдихала запах яблунь, що все ще давали плоди наче сама бабуся залишила дрібку свого тепла тут, на кожному дереві, у траві, у ніжному літньому вітрі. У голові відлунювали слова Ганни Миколаївни: «Головне не дім, не стіни. Головне, щоб у серці твому жила любов тоді всюди буде затишно».
Нові господарі зустріли її з повагою, запросили на чай, і Оля, спершу затиснута в кулачок, несподівано відчула полегшення. Щось розімкнулося всередині: минуле відходило тихо й гідно, віддаючи місце новому радісному і світлому.
Пора, люба, прошепотів Сашко, обіймаючи її за плечі. Нас чекає наш дім.
У маленькій київській квартирі Оля повісила бабусину вишиту серветку, поставила на підвіконник вазонок старої герані: тепер тут був її новий осередок. Коли народилася донечка, вони з чоловіком дали їй імя Ганнуся на честь найсвітлішої людини у її житті.
І щоранку, дивлячись крізь сонячне вікно на малесенькі долоні своєї дитини, Оля шепотіла: «Янголятко моє, ти ніколи не дізнаєшся, що таке самотність. Бо я люблю тебе. Ти вдома. Ти щастя».
І вперше за все життя Оленка відчула: ніщо і ніхто вже не зможе відібрати в неї цього багатства любові й родинного тепла, що дарує крила і не згасає навіть крізь біль та роки.
А за вікном цвіла весна, і примружене сонце лагідно торкалося ледь помітної тіні, яку завжди, знов і знов, вигортала з серця бабусина доброта.
