У невеличкому приморському містечку, де над хвилями кружляли чайки, Оксана цілий день метушилася на кухні. Готувала ароматну вечерю: запікала рибу, картоплю зі свіжими травами і ще спекла улюблений медовий торт. Втомлена, але задоволена, вона прибрала стіл, застелила його білою скатертиною і сіла чекати чоловіка з роботи. Серце билося трохи швидше — сьогодні їй належала важлива розмова. Нарешті у замку заскреготав ключ, і на порозі з’явився Андрій.
— Привіт, серденько! — усміхнувся він, знімаючи пальто. — Що за нагода? Свято якесь? — кивнув він на накритий стіл.
— Любий, нам треба серйозно поговорити, — тихо, але рішуче сказала Оксана. — Це стосується нашої родини.
Андрій завмер, його посмішка повільно згасла, а в очах мигнула тривога.
***
— Марічко, як ти можеш так вчинити? Це ж твій син! — голос Оксани тремтів від обурення.
— Син, і що? — відмахнулася Марічка, поправляючи коси. — Я ж не назавжди його віддаю, лише на кілька місяців!
— Марічко, ти при здоровому глузді? Це твоя дитина, твоя кров! — Оксана ледве стримувала сльози.
— Слухай, Оксанко, я тобі все пояснила! Якщо ти така добренька, забирай племінника собі! Досить, розмова скінчена. З Вітей за пару місяців нічого не станеться, а я як влашту— час прийде — одразу його заберу, — Марічка різко підвелася й, хлопнувши дверима, вийшла з кімнати.
