Доля, захована у втраченому гаманці
Ганна Іванівна витерла руки об фартух і глянула на зачинені двері кімнати онуки. Олена повернулася з університету похмурою, і бабуся відразу здогадалася — щось сталось. «Певно, з Олегом посварилися», — подумала вона, похитуючи головою. Їхні сварки траплялися часто, але щоразу Ганна Іванівна сподівалася, що молода пара знайде порозуміння. Не витримавши, вона підійшла і постукала.
— Леночко, йди вечеряти, ти ж з пар голодна, — лагідно покликала бабуся.
— Не хочеться, бабусю… — голос Олени тремтів, ніби вона ледве стримувала сльози.
Ганна Іванівна відчинила двері і заглянула всередину. Онука сиділа на ліжку, обхопивши коліна. Очі були червоні, хоча слідів сліз уже не було. Бабуся сіла поруч і обійняла Олену. «Не варті ці хлопці наших сліз, — прошепотіла вона. — Усе в тебе буде добре, серденько».
— Звідки ти знаєш, що ми з Олегом посварилися? — здивувалася Олена, витираючи обличчя.
— А через що ще дівчина у твої роки так переживає? — усміхнулася Ганна Іванівна. — Плюнь, доню, не вартий він тебе. Знайдеш справжнє кохання.
Вона міцніше обняла онуку, і в пам’яті ожили далекі роки, сповнені випробувань і радощів. Олена, притулившись до бабусі, тихо попросила: «Розкажи мені про своє життя. Я майже нічого не знаю, окрім того, що дідусь пішов від нас сім років тому».
Ганна Іванівна глибоко зітхнула, і її розповідь полилася рікою, переносячи їх обох у минуле.
У двадцять років вона вийшла заміж за сусіда Петра. Кохання здавалося вічним, але сімейне життя перетворилося на пекло. Мати попереджала: «Ганно, Петро не буде добрим чоловіком. Подивись на його батька — гуляка та ледар. Тітка з сусіднього села сватає тобі Андрія, він надійний». Але Ганна не слухала, вірила в доброту Петра. Через рік він почав пити, свари стали звичайною справою. Одного разу, не стримавшись, він підняв на неї руку. Ганна схопила сина Віталіка і втекла до батьків. Тато зустрів Петра суворим поглядом: «Ще крок — і пожалкуєш». Той відступив і більше не з’являвся.
Ганна залишилася сама з сином. У двадцять два роки, розлучена, вона переїхала до міста до тітки, яка була вже хворою й самотньою. Тітка прийняла їх як рідних, а Ганна доглядала за нею до останнього дня. Однокімнатна квартира дісталася їй. Вона влаштувалася нянею до дитячого садка, куди віддала й Віталіка. Жили скромно, але в теплі. Іноді Ганна приносила додому залишки їжі — котлетку, шматок хліба — все, що не доїли діти.
Одного разу, повертаючись з роботи, Ганна зайшла до магазину. Розрахувавшись, вона не помітила, як упустила гаманець з майже усією зарплатнею. Дома, виявивши втрату, вона запаникувала: на що тепер жити? Віталіку потрібні були нові черевики, а до зарплати — ще місяць. Ганна кинулася назад до магазину. Продавщиця, пишна жінка з невдоволеним виглядом, буркнула: «Треба пильніше дивитися». Але потім простягнула записку: «Якийсь хлопець знайшів твій гаманець, залишив адресу».
Ганна, не звертаючи уваги на грубість, вибігла на вулицю. Адреса виявилася поруч. Вона постукала у двері квартири на першому поверсі старого будинку. Відчинив молодий чоловік з добрими очима. «Добрий день, — видихнула Ганна, — це я втратила гаманець». Він усміхнувся: «Не хвилюйтеся, я його зберіг. Назвіть суму і колір». Ганна описала гаманець — темно-синій, назвала точну суму. «Справді ваш», — сказав хлопець, простягаючи його. — Мене звуть Василь, а вас?»
— Ганна, — відповіла вона, відчуваючи, як на душі стає тепліше. — Дуже вам дякую, це всі мої гроші.
Василь помахав їй у вікно, коли вона йшла, і Ганна подумала: «Треба його віддячити». У вихідний вона з Віталіком купили торт і пішли до Василя. Двері відчинила літня жінка — його бабуся. Василь, побачивши гостей, зніяковів: «Навіщо так витрачалися?» Але не відмовив, запросивши на чай. Віталик, серйозно потиснувши Василю руку, представився: «Я — Віталій». Усі засміялися, і в хаті стало затишно.
За чаєм Ганна дізналася, що Василь живе з бабусею, батьків втратив, йому двадцять чотири, відслужив у армії і працює на заводі. Його блакитні очі і щира усмішка змушували Ганну почуватися легко. Навіть Віталик, зазвичай насторожений, уважно слухав Василя.
Вони почали зустрічатися. Ходили в кіно, гуляли в парку, іноді брали Віталика, який потоваришував з бабусею Василя, Марією Павлівною. Ганна хвилювалася через різницю у віці — вона була на два роки старша, але почуття взяли гору. Василь теж турбувався: чи прийме його Віталик за батька? Але одного разу після прогулянки Віталик сам все вирішивВони одружилися, народили доньку Софійку, і все життя Василь був для Віталика справжнім батьком.
