“М’ясорубка долі: або як новорічний подарунок став початком сім’ї”
— Остапе, а що це за монстр? — Ярина здивовано розглядала велику коробку, обгорнуту у блискучу папір зі сніжинками.
— Розкривай! — Остап нервував, очі його блищали, а губи тремтіли від хвилювання. — Гадаю, тобі сподобається.
Ярина неспішно зняла упаковку, розірвала стрічку… і завмерла. На дні лежала сталева мясорубка — стара, з потертим металом і ручкою, що скрипіла навіть без руху.
— Це… жарт? — тихо запитала вона, піднімаючи очі на чоловіка.
— Ні, Яринко… ти просто не знаєш… Вона не проста. У неї історія. Вона…
— Почекай, — перебила вона. — Давай спочаткуємо про інший подарунок. Про путівку до «Зеленого Гаю». Тритижневий люкс. Із процедурами.
Остап зблід.
— Звідки ти…
— Від Марічки. Вона в бухгалтерії, — голос Ярини був спокійним, але пальці м’яли серветку. — Путівка на ім’я Оксани. Твоєї колишньої. А мені — старовинну мясорубку.
— Ярино, послухай…
— Ні, Остапе, це ти послухай! — Вона різко встала, збивши келих шампанського, який розбився на тисячі шматочків. — Я не про гроші! Я про чесність! Чому я дізнаюся від інших?
— Я хотів розповісти…
— Коли? Після її повернення? Чи коли сама здогадаюся?
За вікном вибухали новорічні салюти, а в їхній кухні повітря стало важким.
— А ця мясорубка… — Ярина підняла її, — це що? Спокута? Чи спроба заспокоїти совість?
— Ти не розумієш. Вона особлива…
— Все одно, Остапе, — сказала Ярина, стоячи біля дверей, — я поїду. На час. Щоб зрозуміти, навіщо я залишилася.
Три дні минули у мовчанні. Лише формальні фрази. Ярина проходила повз коробку, мов повз могилу. На четвертий день вона не витримала. Подзвонила подрузі.
— Марічко, привіт. Скажи, що ще було в тому чеку, окрім путівки?
— Гм… лікування, процедури. Оксанина мати дуже хвора. Ти ж знаєш про його маму?
— Що з нею? — Ярина напружилася.
— Ти не знала?.. — Марія знизила голос. — Його мати рік тому мало інсульт. Ледве ходить. А Оксана… Вона щодня була в неї. Годувала, мила, возила по лікарнях. Навіть коли її власна мати захворіла, не кинула свекруху. Хоча вже роки як не наречена.
— Чому він мені не сказав?..
— А як би ти це сприйняла? «Моя колишня доглядає за моєю мамою, бо я не встигаю»? Звучить дивно, так? Але це не про кохання. Це про людяність.
Ярина вимкнула телефон. Світ перевернувся. Важче за образу був лише сором.
Погляд упав на мясорубку. «Особлива». Вона підняла її, знайшла незвичайний гвинтик. Повернула. Клац. Всередині — оксамитова коробочка й записка.
“Дорога Ярино.
Пробач, що не розповів одразу. Ти маєш право на гнів.
Але історія цієї мясорубки глибша. Її подарувала моїй бабусі її свекруха у день, коли дід повернувся з війни. Це був символ миру, дому, пробачення.
Коли мама захворіла, я не знав, що робити. І прийшла Оксана. Без докорів. З полотенцем у руках: «Допоможу. Бо вона мені рідна».
Путівка — не про кохання. Це подяка. Я мовчав, бо боявся, що побачиш у цьому загрозу. Але тепер розумію: зробив гірше.
Пробач мене.
У коробці — каблучка. Бабусина. Вона заповідала її жінці, з якою я пройду через усе. Яка зрозуміє, що любов — не квіти, а бути поруч у біді.
Ти вийдеш за мене знову? Обвінчаєшся зі мною?..
P.S. На дні мясорубки — бабусин рецепт вареників. Але тільки для тих, хто готовий ліпити їх разом, сміятися, сваритися й триматися за руки все життя.”
Ярина дивилася на каблучку. Просту, з маленьким камінчиком. Та найціннішу у світі.
У двері постукали.
— Ярино? Можна?
— Хвилинку.
Вона взяла телефон.
— Оксано? Добрий вечір. Це Ярина. Ви їдете в неділю… Можемо зустрітися? Мені потрібен ваш рецепт. Вареників. Кажуть, вони чарівні…
Через рік. Свявечір.
У новій кухні пахне часником, лавровим листом і свіжим тістом.
— Ярино, тісто вже піднялося! — гукає з кухні Оксана.
— Іду! — сміється Ярина. — Остапе, принеси фарш!
Стара мясорубка блищить під ялинковими вогниками. На полиці — фото: вони втрьох, а поруч — ще один знімок: Оксана посміхається, а поруч — чоловік. Сергій. Лікар із санаторію.
— До речі, він сьогодні приїде, — говорить Оксана. — Привезе той соус.
— Сподіваюся, мясорубка його схвалить, — шепоче Ярина.
— У неї, кажуть, характер, — підморгує Остап.
— Вона зберігає любов. І вдячність, — тихо додає Ярина.
За вікном сяють вогні, на плиті кипить борщ, а в серцях живе те, заради чого все було — сім’я. Не на папері. А по душі. За вибором. За справжньою любов’ю.
