Життя — штука непередбачувана. Буває всього на світі: і череда невдач, і раптове щастя, про яке навіть не мріяли. Так сталося з Марією Іванівною.
**Розмови на лавочці**
Інколи вона не могла заснути — вік уже не той. Тоді й згадувалось минуле, і про сьогоднішнє думки крутилися. Колись давно, ще молодою, вона вийшла заміж за Івана. Любили одне одного. Ну, принаймні, вона була певна, що він — її єдина любов. Побудував Іван хатину, мріючи про дітей. Господарством займалися разом. Як закінчать із городом, сядуть на лавку біля хати й діляться мріями.
— Ось думаю, — казав Іван, — треба добудувати ще кімнату. Хата міцна, але тіснувата — як діти підуть, місця не вистачить.
Марія обіймала чоловіка: добрий він у неї, розумний. Так і сиділи частенько, а Івана ще одна думка турбувала, хоч і молодий був.
— Якщо трапиться так, що я піду першим, — говорив він, — поховай мене гідно.
— Та годі тобі, Ваню! Що за мови? Ще житимемо, — хвилювалася Марія.
— В школі одного діда так поховали — наче бездомного. Яма, хрест із жердин, ні імені, ні квітки. Це в мене в пам’яті й застрягло.
— Не думай про це, — заспокоювала його дружина.
**Мета**
Після тої розмови Марія задумалась: треба з молодості відкладати гроші на старість і поховання. В кожного є своє захоплення, яке не дає сидіти склавши руки. Ось і в Марії Іванівни була така мета. Состарилася вже, живе сама, гроші збирає — на смерть. Хотіла бути впевненою, що все буде гідно. Гроші ховала вдома, нікому не звірялася. Родичів не було, дітей Бог не дав.
А доля так розпорядилась, що не вона ховала Івана, а інша жінка. Покинув її чоловік. Не через те, що не кохав, — так вийшло. Ще молодими були, коли Іван, водій, поїхав у сусіднє село на жнива. Там і зустрів свою першу кохану — Олену.
Вийшло так, що опинився в її ліжку. Каявся після, сумління гризло. Але одного разу знову поїхав у те село — і побачив, як Олена веде за руку трирічного хлопчика, схожого на нього.
— Олю, це ж мій син? — навіть не запитав, а твердо сказав.
— Так, Іване, це твій Степанко.
Він пригорнув дитину — і все зрозумів.
**Удар**
Одного дня Марія була у дворі, коли під’їхав Іван із вантажівкою. Потім побачила, як він веде за руку хлопчика. Вмиг зрозуміла: це його син.
— Пробач, Маріє, — стояв перед нею Іван. — Ось, виходить, у мене син є. Ти ж пам’ятаєш, як я їздив у село. Там ночував у Олени… колись у армії ми зустрічалися. Вийшло так…
Марія дивилася на Степанка, посміхалася, а по щоках котилися сльози. Доброю вона була: раділа, що в чоловіка є син, якщо вона не змогла подарувати йому дитину.
— Хоча б із іншою відчув радість батьківства, — думала вона.
Довго говорили. Нарешті Марія вирішила:
— Синові потрібен батько. Що ж, такій була доля. Іди, Ваню, живи з сином.
Пішов Іван, але Марію не забував. Навідуються: то сам, то зі Степанком. А вона радіє — накриє стіл, напіче пирогів. Підростав Степанко, ставав копією батька, помагав Марії Іванівні.
— Дякую тобі, Маріє, — казав Іван. — Дякую, що так люб’язно нас приймаєш.
**Звістка**
Вже Степан закінчував школу, коли в її двері постукала жінка в чорній хустці.
— Івана більше немає. Поховали…
Довго сиділи, Марія втішала Олену, а сама ледве дихала.
— Покажи мені могилу.
Тепер вона часто приходила до Івана. Говорила, ділилася думками:
— Ось, Ваню, як ти й хотів — поховали тебе гідно. Син постарався. Який гарний пам’ятник поставив… Зла я на тебе не маю. Тільки страшно: я тепер зовсім сама…
**Біль Степана**
Одного разу вона пішла на цвинтар з гронами горобини — Іван любив підморожені ягоди. Здалеку помітила високу постать біля могили. Підійшла ближче — то був Степан, уже з сивиною на скронях. Він стояв, схиливши голову, і шепотів:
— Тату, підкажи, що робити… Мій Мишко дуже хворий. Ліки дорогі — не зібрати. Уже й хату в заставу віддали, і машину продали…
Марія не витримала і покашляла. Степан обернувся:
— Тітонько Марусю! Як же я вас пам’ятаю!
— Степане, вибач, що підслухала… Скільки тобі бракує на ліки?
Він намагався відмовитися, але як? Гроші, які Марія Іванівна збирала все життя, пішли на онука.
**ЩасливаІ тепер, коли Мишко видужав, а в її серці засвітився справжній родинний вогонь, Марія Іванівна зрозуміла: щастя — це не гроші в скрині, а теплі руки онука, що обіймають її й шепочуть: “Ти ж моя справжня бабуся”.
