Так судилося долєю
Степан, уже не молодий чоловік, поховав дружину п’ять років тому — вона тяжко хворіла. Разом боролися з недугою, але не встояли, і дружина пішла з цього світу.
У сорок вісім років Степан залишився удівцем. Звикав до самотності, а про новий шлюб навіть не думав, хоч рідні й знайомі наполегливо радили:
— Ти ж ще молодий, знайди собі жінку й живи щасливо.
— Такої, як моя дружина, не знайду. Звісно, є кращі, є гірші, але такої більше немає, — відповідав він.
Молодший брат Степана жив у іншому районі. Різниця у віці була великою — понад п’ятнадцять років. Так склалося: спочатку мати не могла завагітніти, а потім, коли вже й не сподівалася, народила Дениса. Брати любили одне одного: Степан допомагав матері доглядати за малим, а маленький Дениско цілими днями бігав за старшим.
Батьки померли, коли молодшому виповнився двадцять один, і старший брат підтримував його, поки той не закінчив навчання та не одружився. Але, мабуть, так судилося: у Степана померла дружина, а Денис розійшовся зі своєю — приблизно в той самий час, коли старший залишився сам.
Щовечора Степан прогулювався перед сном у парку біля будинку. Так повелося ще з дружиною — вони разом любили проводити час на свіжому повітрі. І цього вечора він неспішно йшов алеєю до ставка, де плавали качки та навіть гуси. За парком, на тому боці, був приватний сектор — звідти, мабуть, вони й приходили.
Повертаючись додому, він помітив на лавці дівчину, яка витирала сльози. Не зміг пройти повз.
— Дівчино, добрий вечір. Вам потрібна допомога? Щось трапилося?
Вона підвела очі й глянула на нього сумним поглядом:
— Мені ніхто не допоможе. Дякую… Просто не знаю, куди мені вже йти…
Степан сів поруч.
— Як це — не знаєш? Ти ж звідкись прийшла? Як тебе звати?
— Мати мене вигнала. Тепер у неї повна кімната таких самих «друзів». Мені там немає місця, та й страшно… Дарина…
— Дарино, давай по порядку. Нічого не розумію — розказуй. Скоро зовсім стемніє… Невже так і сидітимеш тут?
Дарина жила з батьками в однокімнатній квартирі, яка дісталася їм від діда. Вони переїхали з села, де все занепало, і роботи не було. Батько помер, коли їй виповнилося п’ятнадцять. Спочатку вони з матір’ю жили нормально, але незабаром донька почала помічати — мати частіше приходила з роботи з перегаром, а іноді й з пляшкою вина. Випивала за вечерею, навіть не соромлячись.
— Мам, кинь пити — нічого доброго з цього не вийде, — не раз благала вона.
— Що ти розумієш у житті, Даринко? Батько залишив мене саму — і що тепер робити? Давай й тобі налию — коли вип’єш, стає легко й радісно. Ти просто ще нічого не тямиш. А я, може, так своє горе топлю, — говорила мати, а потім падала на ліжко й засинала.
Вранці Дарина сама готувала собі сніданок і йшла до медичного коледжу — після дев’ятого класу хотіла швидше стати самостійною. На матір надії не було — її постійно звільняли.
— Мам, ти вже опустилася на дно — навіть прибиральницею тебе не беруть. Як ми житимемо?
— А ти нащо? Скоро влаштуєшся на роботу — і житимемо, — бурчала мати.
Потім стало ще гірше: до квартири почали приходити такі самі «друзі» — пили цілими ночами, засинали на підлозі, а Дарина тіснилася за шафою, мало спала й боялася.
Після закінчення навчання вона відразу влаштувалася медсестрою в лікарню. Нічні зміни стали для неї порятунком — вдома вона не бачила, що робиться. Вже думала знімати житло.
Але того вечора, повернувшись з роботи виснаженою — день був важким, — вона знову застала матір у непритомному стані. Квартира, де вони колись були щасливі, була пуста. Вся меблі, навіть карнизи з шторами, — все винесли. Мати спала на підлозі. Речей Дарини теж не було — винесли разом із шафою. На вішалці висіла лише її стара зимова куртка. Ось і все, що в неї залишилося.
Зі сльозами вона вибігла з квартири й пішла, куди очі дивляться. Так опинилася в парку, на цій лавці.
Степан з болем слухав її і, перейшовши на «ти», намагався заспокоїти.
— Дарино, у житті буває всяке, але треба вірити в краще, — говорив він тихо. — Я теж думав, що все скінчено, коли поховав дружину. Вона була для мене всім. — Він на мить замовк. — А потім зрозумів: якщо так судилося, значить, треба жити далі. І ти не здавайся — вихід завжди є.
— Який вихід? — підвела на нього очі Дарина. — Я ніколи не зароби́
