Рокова зустріч
Оля одружилася з Тарасом одразу після університету. Їхнє кохання було таким сильним, що здавалося — весь світ існує лише для них двох. Батьки, бачачи їхнє щастя, допомогли молодим придбати просторий двокімнатний будинок у Львові.
Одну з кімнат вони з трепетом облаштували як дитячу. Придбали дві маленькі ліжечка, вже уявляючи, як їхня маля спатиме в одній із них. Вони навіть обрали ім’я для первістка — Олесь. Чомусь Оля й Тарас були певні, що першою народиться хлопчик. Якщо ж буде дівчинка, вони приготували ім’я — Мар’яна. Але всім знайомим вони з захопленням розповідали лише про Олеся, ніби дівчинка була лише віддаленою можливістю.
Дізнавшись про це, бабуся Олі, Галя, суворо дорікнула онуці:
— Олю, не можна так! Давати ім’я заздалегідь — погана прикмета! Ім’я дають тільки після народження!
— Бабусю, ну хіба ти віриш у ці казки? — відмахнулася Оля, сміючись.
Але минуло три роки, а дитяча кімната стояла порожньою, наче заклятою. Оля не могла завагітніти. Ліки, лікарі, нескінченні аналізи — ніщо не допомагало. Надія танула, як весняний сніг, залишаючи за собою лише холод і порожнечу.
Галя, бачачи страждання онуки, умовила її піти до знахарки, тітки Ярини. Оля не вірила в таке, але розпач змусив її погодитися. «А раптом?» — промайнуло в голові.
Тітка Ярина, вислухавши Олю, подивилася на неї глибокими, майже моторошними очима й сказала:
— Ви з чоловіком мріяли про сина, дали йому ім’я — Олесь. Але ім’я народилося раніше за дитину. Хтось забрав це ім’я. Тепер і ви, і той, хто носить це ім’я, нещасливі. Зробіть цю дитину щасливою — і щастя прийде до вас.
Оля слухала, і серце стискалося від болю. Чомусь слова знахарки звучали правдою.
— Тітко Ярино, що ж робити? — голос Олі тремтів.
— Сама зрозумієш, — загадково відповіла вона. — Зрозумієш — і щастя оселиться у вашому домі.
Минув ще рік. Дітей усе не було. Оля майже забула про слова знахарки, але надія на диво теплилася в її серці. Тарас теж не втрачав віри, хоча в його очах все частіше з’являлася тінь смутку.
Одного разу Оля опинилася в іншому кінці міста. Вона йшла повз старий ляльковий театр, коли під’їхав автобус із написом «Дитячий будинок». З нього почали виходити діти, трьох-чотирьох років, щебетливі, як зграйка горобців. Оля зупинилася, зачарована їхнім сміхом. Раптом почувся голос виховательки:
— Оле-есь!
Маленький хлопчик, женучись за злетілою кепкою, вибіг на дорогу. Оля, яка стояла найближче, кинулася до нього, схопила за руку й притисну до себе, відчуваючи, як безумно б’ється серце.
— Олесь! — видихнула вона, сама не розуміючи, чому назвала його на ім’я.
— Мамо, — тихо промовив хлопчик, обіймаючи її шию тоненькими рученятами.
До них підбігла вихователька:
— Велике вам дякую!
Вона намагалася забрати хлопчика, але він чіпко втримував Олю, не бажаючи відпускати.
— Олесю, ходімо на виставу! — ніжно сказала Оля, все ще тремтячи від пережитого.
— Чому він назвав мене мамою? — запитала вона у виховательки, не відводячи очей від великих дитячих очей.
— Вони так називають усіх, хто їм сподобався, — відповіла жінка й раптом додала: — У вас своїх дітей немає?
— Немає, — голос Олі зламався, сльози навернулися на очі. — Ми з чоловіком так мріяли…
Вихователька подивилася на неї з теплотою.
— Олесь — чудовий хлопчик. Приходьте до нас у гості.
Ввечері Оля зустріла Тараса з заплаканими очима.
— Що сталося, Олю? — він обійняв її.
— Сьогодні біля лялькового театру був автобус із дитячого будинку, — почала вона, стримуючи сльози. — Один хлопчик вибіг на дорогу за кепкою. Я встигла його врятувати. Він обійняв мене й назвав мамою. І його звуть… Олесь.
Оля розридалася, сховавши обличчя в плече чоловіка.
— Тарасе, давай візьмемо його до себе. Він буде нашим сином.
Тарас задумався, але за мить його обличчя осяяла посмішка.
— Скільки йому років? — запитав він.
— Три чи чотири. Він такий ясний, такий добрий. Усе в мені перевернулося, коли я його обняла.
— Добре, заспокойся, — Тарас гладив її по голові. — Завтра поїдемо в дитячий будинок, усе дізнаємось.
Наступного дня, взявши іграшки й солодощі, Оля й Тарас вирушили до дитячого будинку. Директор, Світлана Іванівна, зустріла їх привітно. Вона вже знала про вчорашнє.
— Ласкаво просимо! — промовила вона. — Дякую вам за те, що вчора врятували Олеся.
— Доброго дня, — Оля хвилювалася, але зібралася. — Я Оля, це мій чоловік Тарас. Ми хочемо познайомитися з Олесем.
— Зараз приведу йогоТарас міцно стиснув руку дружини, і в його очах заблищала рішучість.
