Ось як воно вийшло.
Степан, чоловік уже не молодий, поховав дружину п’ять років тому. Хвороба була страшною, вони разом боролися, але вона все одно пішла. У сорок вісім років він залишився сам, звикав до самотності. Хоча всі йому казали:
— Ти ще молодий, знайди собі жінку, живи далі.
— Такої, як моя, не знайду, — відповідав він. — Кращі є, гірші теж, але такої вже не буде.
Молодший брат Степана, Денис, жив у іншому районі. Різниця у віці — цілих п’ятнадцять років. Їхня мати довго не могла завагітніти вдруге, а потім, коли вже й не сподівалася, народила Дениса. Брати любили одне одного, Степан допомагав матері з малечею, а Денискою йшов за ним услід.
Батьки померли, коли молодшому був двадцять один. Степан підтримував брата, поки той не закінчив навчання та не одружився. Та ось доля розпорядилася інакше: Степан втратив дружину, а Денис розлучився зі своєю — майже одночасно.
Щовечора Степан гуляв у парку біля дому. Так вони з дружиною робили завжди, коли був час. І цього разу він неспішно йшов до ставка, де плавали качки та гуси. На тій стороні були приватні будинки, звідти, мабуть, й прилітали птахи.
Повертаючись, він помітив на лавочці дівчину, яка витирала сльози. Не зміг пройти повз.
— Добрий вечір, дівчинко. Тобі допомога потрібна? Щось трапилося?
Вона підняла на нього сумні очі:
— Мені ніхто не допоможе… Не знаю, куди мені тепер йти…
Степан сів поруч.
— Як це «не знаєш»? Ти ж звідкись прийшла? Як тебе звати?
— Мати мене вигнала. Тепер у неї повно знайомих, мені там немає місця… І я їх боюся. Даринко…
— Гаразд, Даринко, розкажи по порядку. Скоро вже зовсім стемніє — ти тут і залишишся?
Даринка жила з батьками в однокімнатній квартирі, яка дісталася їм від діда. Вони переїхали з містечка, де все розвалилося, роботи не було. Батько помер, коли їй було п’ятнадцять. Спочатку вони з матір’ю жили нормально, але потім мати почала пити.
— Мам, кинь це, воно до добра не доведе, — благала донька.
— Що ти знаєш про життя? — відповідала мати. — Батько мене кинув, і що мені робити? Коли вип’єш — легше стає.
Зранку Даринка готувала собі сніданок і йшла до медичного училища. Вона хотіла швидше стати самостійною, бо на матір покладатися було марно — її постійно звільняли.
Потім стало ще гірше: до квартири почали приходити такі ж пияки, гуляли цілими ночами. Даринка ховалася за шафою, боїлася заснути.
Закінчивши навчання, вона влаштувалася медсестрою в лікарню. Нічні зміни їй навіть подобались — тоді вона не бачила, що коїться вдома. Вже думала знімати кімнату.
Цього вечора, повернувшись з роботи виснаженою, вона застала матір п’яною, а квартиру — порожньою. Винесли всі речі, навіть її. Лише стара зимова куртка залишилася на вішалці.
Даринка вибігла зі сльозами на очах, опинилася в парку на цій лавочці.
Степан слухав із болем у серці. Перейшовши на «ти», він намагався її заспокоїти.
— Даринко, у житті всяке буває, але треба вірити в краще. Я теж думав, що все закінчено, коли дружина померла. Але потім зрозумів — якщо так судилося, треба жити далі. І тобі не варто впадати у відчай.
— Який вихід? — подивилася вона на нього. — Я ніколи не зароби́ю на квартиру… Куди мені йти?
— Слухай, я живу один. Квартира велика, допомагати по дому нікому. Переїзди до мене. Не бійся, я нічого поганого не зроблю. Для мене ти будеш, як донька.
Він був порядним чоловіком. Даринка часто дякувала долі за ту зустріч. Він став її родиною, другим батьком. Вона взяла на себе всі домашні справи — чистота, смачна їжа, затишок. По вечорах вони розмовляли, і вона з задоволенням слухала його розповіді.
Але доля знову все перевернула. Вони почали відчувати щось більше. Степан усвідомив, що дивиться на неї вже не як на доньку.
— Чим більше я думаю про Даринку, тим сильніше палає в мені вогонь. Потрібно зізнатися.
І одного вечора він вирішився:
— Даринко, я не знаю, що ти подумаєш… але я тебе кохаю. Ти знову дала мені життя. Будь моєю дружиною.
Вона теж відчувала щось до нього — можливо, це була подяка, а може, і справжнє кохання. Вона погодилася.
Через рік у них народився син Данилко. Степан сяяв від щастя, Даринка теж.
— Тепер я справді щаслива. Степан і мій син — це моя доля.
Одного разу він сказав:
— Завтра до нас приїде мій брат Денис. Я йому розповів про тебе й про племінника. Впевнений, вам сподобається.
Так і сталося. Денис справив на Даринку сильне враження. Її серце то завмирало, то билося божевільно. Вона не розуміла, що відбувається, але знала — тепер не зможе не думати про нього.
Денис часто дзвонив братові, знав, як важко той переживав смерть дружини. А потім
