Дружина зібрала речі й зникла в невідомому напрямку
Ну годі вже святу з себе корчити. Та все наладиться! Жінки ж відходчиві накричиться, а завтра й забуде, заспокоювався Тарас, ніби поговорити було з кимось ще, крім нервової тиші.
Головне мети досягнуто. Син у нас є, рід можна продовжувати, додав він і сам собі підморгнув.
Олеся лише ковтнула чай і промовчала.
Слухай, Олесь, Олеся нахилилася ближче, стишуючи голос. Ти ж тиждень тому казав, що «подбав» про вагітність Наталки. Що це означає?
Тарас відклав виделку і штурхнув спиною стілець.
Те й означає. Вона ж мені п’ять років мізки сушила! То ще не час, то кар’єра, то давай потім.
А коли те «потім» має настати? Мені вже тридцять два, хочеться справжню сім’ю, щоб як у людей.
Ну, я і підмінив їй таблетки.
Олеся геть сторопіла.
Ти їй це сказав? Коли саме?
Та коли вона з дому рвонула, буркнув він. Почала кричати, а я їй як виклав усе, мовляв, привчайся, дорога, ти сама цього хотіла, просто я допоміг.
Думав, погорланить трішки й охолоне, зрозуміє, що нема куди подітись. А вона ну, дика якась! Схопила сумку і втікла.
***
На кухонному столі, прямісінько поруч із горою немитих пляшечок, лежав забутий тарганястий гребінець брата.
Олеся дивилася на цю купу безладу й відчувала, як всередині починає зростати роздратування. Чого, питається, обовязково перетворювати дім на сарай?!
Малюк у сусідній кімнаті нарешті заснув але тиша зовсім не радувала. Дай Боже, година і знову все по колу
Олеся поспіхом підтягнула халат і поставила чайник. Ще місяць тому вони забирали Наталку, її невістку, з пологового в Києві. Тарас тоді сяяв, бігав з букетами до медсестер, а Наталка
Наталка виглядала так, наче її ведуть не додому, а прямо до протоколу допиту.
Олеся тоді списала все на втому. Перша дитина, гормони, що з неї взяти А треба було насторожитись саме тоді.
Двері у коридорі грюкнули брат повернувся з роботи. Пробубнів щось у відповідь на привітання, одразу поліз у холодильник.
Є чим перекусити? кинув він, навіть не глянувши на сестру.
У каструлі вареники. І ковбаски відварила. Тарасе, малий щойно заснув! Тихіше, гаразд?
Тарас фиркнув, шукаючи тарілку.
Я втомився, Олесю. Ціле місто на голові стоїть. Клієнти ті вже на печінках сидять.
Як там твоя «пташка»?
Пташка то твій племінник, зірвалася Олеся, грюкнувши кружкою об стіл трохи голосніше, ніж збиралась. Його звуть Матвій.
Три години ревів не втихаючи животик болить
Та ти ж справляєшся, Тарас знизав плечима, сідаючи за стіл. Тобі не звикати. Ви, жінки, таке в собі маєте, у крові ще від бабусь.
Он і мама наша з нами удвох сама вовтузилась, поки тато по заробітках їздив.
Олеся прикусила губу. Хотілось уже цю тарілку йому на голову з копитом пустити.
Жила вона тут тимчасово поки борги за майстерню на Лук’янівці не розрулить. За два тижні стала безкоштовною нянькою, куховаркою й прибиральницею.
А Тарас ніби нічого й не сталося. Мовляв, дружина сама захотіла піти, речі скрутила й кудись поділася.
Наталка дзвонила? спитала Олеся, спостерігаючи, як брат уплітає вечерю.
Тарас завмер, виделка у роті, на обличчі тінь.
Трубку скидає. Ігнорує мене! Бач, яка Ну треба ж лишити малюка й втекти
Образилась, що я їй таблетки підмінив, щоб швидше вагітнішала.
Ти козел, Тарасе, тихо сказала Олеся.
Що?! звівся він. Я ж для сімї старався! Працюю, гроші приношу!
А вона кинула сина. Хто винен?
Ти позбавив її вибору, Олеся встала. Обдурив людину, яку нібито любив.
Як ти думав почути: «Дякую, що зламав мені життя»?
Не починай, відмахнувся він. Вистигне. Куди вона дінеться? Дитина тут, речі тут.
Коли без грошей залишиться, припа̀зить проситися. Ти ж допоможеш? Мені зараз не до того звітний період.
Олеся не відповіла. Пішла в дитячу.
Матвій сопів у ліжечку, міцно стискаючи кулачки. Олеся дивилася і відчувала, як серце наче хтось жує зі всіх боків.
Дитина невинна кому він потрібен, оцей пухкенький клубочок? Але водночас і Наталка в пастці.
Жаль обох
Олеся взяла телефон, пішла у месенджер. Наталка була онлайн три хвилини тому. Олеся довго писала, терла, знову писала.
«Наталко, це Олеся. Я не прошу повертатись. Просто хочу знати, що ти в порядку.
І мені важко одній. Давай хоча б поговоримо, без криків».
Відповідь прийшла за десять хвилин.
«Я в готелі. Через три дні відрядження у Львів на три тижні. Це давно заплановано.
Повернусь подам на розлучення. Я Матвія не кидаю, Олесю.
Але не можу бути там зараз. Дивитися на нього не можу бо в ньому бачу Тараса!»
Олеся зітхнула.
«Я розумію. Справді. Тарас у всьому зізнався».
«Ще й хвалиться?»
«Щось таке Він упевнений: ти повернешся».
«Нехай мріє. Олесю, якщо тобі зовсім тяжко скажи, я знайду кошти на няню, перерахую гривні.
Але до нього я не повернусь. Ніколи».
Олеся відклала телефон, тяжко вдихнула. Треба було шукати роботу, гасити борги, поратись із собою.
Але кинути Матвія на Тараса який про підгузники чув тільки з анекдотів не могла.
***
Наступні три дні були схожі на довгий серіал із жанру «хоча б без фіналу». Тарас приходив додому пізно, їв і звалювався спати.
Всі прохання допомогти з дитиною розбивалися об стандартне: «Я втомився» або «Ти ж краще знаєш».
Однієї ночі Матвій так розійшовся, що Олеся не витримала.
Вона зайшла до брата й увімкнула світло.
Вставай, сказала крижаним тоном.
Тарас буркнув, накрившись подушкою.
Олесю, дай поспати. Мені на шосту вставати.
Мені байдуже. Я вночі не робот-пилосос. Йди, качай сина, бо руки вже відмовляють.
Ти здуріла? Тарас сів, розпатланий і злий. Для цього ти тут і живеш! Я даю дах над головою, за «комуналку» плачу!
О, то я вже як кріпачка? загриміла Олеся.
Ну, сама вирішуй, відмахнувся він. Наталка повернеться відпочинеш. А доти працюй.
Олеся мовчки пішла з кімнати.
Цієї ночі вона вже не спала. Сиділа на кухні, гойдала ліжечко і берегла думку як провчити брата. Тарас добряче згрішив.
Вранці, як Тарас пішов, Олеся написала Наталці:
«Маємо зустрітись. Сьогодні, поки його немає. Дуже прошу».
Наталка погодилась.
Зустрілись у сквері біля будинку.
Наталка виглядала жахливо: бліда, очі як соняшники у вересні, схудла.
Вона довго дивилась на сина у візочку. Тремтячі руки.
Величезний став, ледь чутно сказала вона. За два тижні зовсім інший
Матвій тебе навіть не впізнає, лагідно мовила Олеся.
Знаю, Наталка закрила обличчя руками. Олесю, я не чудовисько. Я, мабуть, його десь глибоко-таки люблю. Але як уявляю, що знову треба жити з Тарасом, лежати поряд із тим, хто ось так підло обманув дихати складно.
А якщо не з ним? спитала Олеся.
Як це?
Він певен, що ти його власність разом із малюком. Але поглянь правді в очі: він не тато, а начальник проекту «Ідеальна родина».
Вночі не вставати, пляшечок не змішує, головне галочка «маємо сина», а що далі байдуже.
І що ти пропонуєш?
Ти їдеш у відрядження, чітко відповіла Олеся. Працюй, прийди до тями.
Я ще три тижні нагляну за Матвієм. За цей час усе підготую.
Що саме?
Розлучення. І розділ батьківських прав. Наталко, ти не мусиш повертатися туди. Можеш зняти квартиру. Я переберусь до тебе, допомагатиму з Матвієм.
Я вже підшукала роботу на фрілансі, з грошима трохи легше стало. Ми впораємось. Без нього.
Наталка не вірила, роздивлялась кольорову пляму сонця на ручці візочка.
А якщо він не дасть дитину? Буде скандал
Буде, кивнула Олеся. Але в нас є аргумент: сам зізнався про підміну таблеток. Якщо про це говорити при розлученні та при свідках Я підтверджу.
І про його «допомогу» в декреті теж згадаю.
Йому сам малюк не потрібен, йому хочеться, щоб усі його слухались.
Як зрозуміє, що з дитиною треба постійно вовтузитись, відступить. Дасть собі роль «кинутого героя», лиш би не мати зайвої мороки.
Вперше за довгий час Наталка посміхнулась.
Доросла ти дуже, Олесю.
Довелося, перехопила погляд. Ну що, згодна?
Так. Дякую тобі.
Три тижні пролетіли, як екстрений велосипед гонитви.
Тарас ставав колючіший, помітив, що Олеся вже не порається біля нього, як біля пряника.
Коли Наталка повертається? буркнув він якось, кидаючи портфель на диван.
Завтра, коротко відповіла Олеся, качаючи Матвія.
Нарешті! Може, в ресторані поїмо, а не твої галушки, пирхнув. Треба їй подаруночок каблучку чи то сережки. Люблять це баби
Олеся з таким виразом подивилась на нього, як на таргана в чашці.
І ти правда вважаєш, що каблучка це порятунок?
Ой, Олесю, годі святу з себе шукати. Все буде добре. Жінки швидко забувають, головне, дитина є, рід триває.
Олеся промовчала.
***
Наступного ранку Наталка приїхала ще до Тарасового повернення. До квартири навіть не піднімалася чекала в машині. Олеся давно вже запакувала речі Матвія й свої клунки.
Зробила три ходки, поки все не притягла вниз. Матвій, як у кіно, мирно спав у автокріслі.
Повернувшись востаннє, залишила ключі на кухонному столі, акуратно поклавши прямо на те місце, де ще недавно валявся Тарасів гребінець. Поруч записка.
«Тарасе, ми пішли. Не шукай Наталку, вона сама зявиться, коли треба через адвоката. Матвій з нею. Я теж.
Хотів родину, але забув: родина це довіра, а не маніпуляції.
Вареники у холодильнику. Справляйся тепер як знаєш».
Вони поїхали.
Наталка зняла затишну квартирку на Оболоні. Перші тижні були важкі: Матвій звикав, Наталка періодично розплакалась, а телефон Олесі дзвеніли як подурілий брат сипав погрозами й прокльонами.
Тарас репетував, обіцяв суд і забрати дитину, лишити без копійки.
Олеся це слухала майже з іронією.
Витримали.
Через кілька днів сам перестав дзвонити. На суді за розлученням Тарас навіть не згадав, що хоче виховувати сина самостійно.
Олеся мала рацію зайва морока йому не потрібна. Від Наталки відкупився аліментами в гривнях.
Навіть про зустрічі з синочком не наполягавЖиття потекло новим руслом тихо, крихко, з проясненнями і дощами. Наталка мала вільного ранку для роботи, Олеся підспівувала Матвію колискові і розхитувала старий візочок у дворі. У неділю ввечері вони втрьох замотувались у ковдру, пили чай з лимоном і разом сміялися, коли Матвій беззубо плямкав ложкою кашу по носику.
На мить здавалося: життя тугіше затягує вузол навколо тих, хто тримається за любов, а не за примари контролю. Минули тижні і Наталка раптом сказала:
А ти помітила: Матвій сміється так само, як твій тато?
Олеся кивнула. І по довгій паузі прошепотіла:
Головне, хай росте щасливий. Ми з тобою вже свого страху наїлись. Відпустимо його на світ з вірою, що справжня родина це не гени, а обійми.
Десь у іншій квартирі Тарас уперше за довгий час мив власний посуд і дивувався, чому у бездоганній тиші, наче в консервній банці, так порожньо й холодно.
А Олеся ввечері, вкриваючи Матвія, подумала: «Ми розпочали все з нуля. І цього разу чесно».
Попереду були телефони, нові подихи, легкі сварки й нестримний сміх, нові надії але того вечора, під пледом і зоряним вікном, у двох жінок та маленького хлопчика нарешті знайшлася відповідь на питання: як звучить справжня родина.
Вона співала, як колискова, у затишній ночі.
