**Щоденник**
“Благаю тебе, донечко, змилуйся наді мною, вже три дні як я не їла навіть шматочка хліба, а в мене й копійки не лишилося,” — благала стара жінка продавчиню.
Холодний вітер пронизував до кісток, обвиваючи старі вулиці міста, наче нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями та щирими поглядами.
Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла літня жінка, обличчя якої було вкрите мереживом зморшок, кожна з яких розповідала історію болю, стійкості та втрачених надій. У руках вона стискала пошарпаний мішок з порожніми пляшками — останніми уривками минулого життя. Очі її були вогкі, а сльози повільно котилися по щоках, немов не поспішаючи висихати на холодному повітрі.
“Прошу тебе, доню…” — прошепотіла вона тремтячим голосом, ніби листок на вітрі. — “Три дні вже не їла хліба. Немає в мене ані копійки… навіть на шматочок.”
Її слова зависли в повітрі, але за скляними дверима кіоску продавчиня лише байдуже похитала головою. Погляд її був холодний, немов вирізаний з криги.
“І що з того?” — відповіла вона з дражливістю. — “Це пекарня, а не пункт прийому пляшок. Хіба не читаєш? На табличці чітко написано: пляшки здають у спеціальному місці, а там дають гроші… на хліб, на їжу, на життя. Що ж ти від мене хочеш?”
Стара збентежилася. Вона не знала, що пункт прийому закривається о дванадцятій. Запізнилася. Запізнилася на цю маленьку нагоду, яка могла б врятувати її від голоду. Колись вона й подумати не могла про збір пляшок. Була вчителькою, освіченою жінкою, з гідністю і честю, яку не втратила навіть у найважчі дні. А тепер… тепер вона стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.
“Ну…” — продавчиня трохи пом’якшила тон, — “спати треба менше. Завтра, якщо принесеш пляшки рано, приходь, і я дам тобі поїсти.”
“Донечко,” — благала жінка, — “дай хоч чверть буханки… Я віддам завтра. Мені погано… Не витримаю цього голоду.”
Але в очах продавчині не було і іскри співчуття.
“Ні,” — різко відрізала вона. — “Я не благодійниця. Сама ледве до кінця місяця дотягую. Щодня приходять такі, як ти, — усіх не нагодуєш. Не заважай, черга стоїть.”
Поруч стояв чоловік у темному пальті, занурений у свої думки. Він здавався далеким, наче перебував у іншому світі — світі клопотів, рішень, майбутнього. Продавчиня в одну мить перетворилася, ніби перед нею з’явився не звичайний покупець, а важливий гість.
“Доброго дня, Павле Олександровичу!” — вигукнула вона привітно. — “Сьогодні привезли ваш улюблений хліб — з горіхами та сухофруктами. І випічка свіжа, з абрикосами. Вишнева — з учорашнього, але теж смачна.”
“Доброго дня,” — розсіяно відповів він. — “Дайте хліб з горіхами і шість випічок… вишневих.”
“Чи може абрикосових?” — запитала вона з усмішкою.
“Неважливо,” — пробурчав він. — “Абрикосових, якщо хочете.”
Дістав товстий гаманець, вийняв велику купюру і мовчки подав їй. У цю мить його погляд випадково ковзнув убік… і зупинився. Він побачив стару жінку, яка стояла в тіні кіоска. Її обличчя здавалося знайомим. Дуже знайомим. Але пам’ять наполегливо відмовлялася повернути спогади. Лише одна деталь спалахувала у свідомості: велика брошка у формі квітки старовинного зразка, приколота до її потертого жакета. У ній було щось особливе… щось близьке.
Чоловік сів у свою чорну машину, поклав на сидіння пакет із покупками та поїхав. Його офіс був недалеко, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показухи. Павло Шевченко, власник великої компанії з продажу побутової техн
