Дівчинко, ти до кого? запитав я.
Я шукаю маму, ви її не бачили? На мене подивилась маленька дівчинка, років шість, з сірими очима.
Я задумався. У цьому будинку я жив недовго, і, наскільки знав, квартира, де вона стояла, була порожня.
Там ніхто не мешкає, відповів я.
Вона розплакалась і сіла на сходи.
Дядьку, нам дуже потрібна мама! Тато без неї дуже сумний.
Я стояв, не знаючи, як допомогти. Дітей у мене не було, тому не вмів поводитись із ними. Обняти? Запропонувати чаю? Та хіба вона піде до чужого чоловіка?
Раптом задзвонив телефон. Я попросив дівчинку зачекати й вийшов. А коли повернувся її вже не було.
Весь вечір я думав про неї. Вирішив зателефонувати господарці, щоб дізнатись, хто мешкає поруч.
Там багато років ніхто не живе, відповіла Ганка Степанівна. А тобі навіщо?
Сьогодні приходила дівчинка, шукала маму
Господиня замовкла, ніби щось згадуючи.
Мабуть, донька Оксани Але її вже немає. Чоловік залишився сам із малою. Не витримав, зїхав. Квартира з того часу пустує
Знаєш, Андрію, вони тепер живуть недалеко. Якщо дівчинка знову прийде, відведи їх додому. І вона продиктувала адресу.
Час минав, історія почала забуватись. Я працював, повертався пізно.
Але одного разу, перед Новим роком, знову почув легкий стукіт і плач. Відчинив там стояла вона, та сама дівчинка.
Що сталося? Де твій тато?
Вдома а я шукаю маму.
Я згадав про записану адресу і побіг шукати, попросивши її зачекати в хаті. Вона зайшла, оглянулась і присіла на пуф.
Коли я знайшов папірець вона вже спала, згорнувшись. Я переніс її на диван і зателефонував Ганці Степанівні.
Вибачте за турботи. Памятаєте, я казав про ту дівчинку? Вона зараз у мене
Я недалеко від них живу, зараз зайду, відповіла вона.
Я поклав слухавку і глянув на дитину. Поправив їй пасмо волосся.
Я завжди хотів дітей, але доля була жорстокою. З дружиною ми жили щасливо, але дитина не встояла я втратив її через стрес на роботі. Друга спроба теж закінчилась невдачею.
Згодом від мене пішла і дружина. Чув, що в неї нова родина, але більше не бачився.
Так минуло сім років.
Легкий стукіт у двері перервав мої думки. Відчинив і очам не повірив. На порозі стояв мій колишній шурин
Тарасе? Ти як тут?
Прийшов за донькою Соловїна, 8, так?
Так. Вона спить. Заходь.
Ми пройшли на кухню, я поставив чайник.
Що трапилось? Вона вже кілька разів приходила сюди.
Тарас закрив очі, потім почав:
Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Оксаною. Після весілля переїхали сюди. Незабаром вона завагітніла
Але під час пологів щось пішло не так. Вона взяла мене за руку і прошепотіла: «Піклуйся про нашу доньку»
Його голос задрожав.
Пробач я поклав руку йому на плече.
Раптом почувся дитячий топіт.
Тату?
Тарас кинувся до неї, обійняв.
Солодка, де ти пропадала?
Я шукала маму
Ми знайдемо її, але потім. Ходімо додому.
Він подякував, залишив номер.
А як вона дізналась про цю квартиру? спитав я.
Я сам показував, зітхнув Тарас. Брали речі. Вона побачила фото на стіні Я сказав, що мама поїхала, але обовязково повернеться.
Вони пішли. А через кілька днів Тарас подзвонив. Ми знову почали спілкуватись. Ходили втрьох у парк, у кіно. Дівчинка, Марійка, привязалась до мене.
Андрію, одного разу сказав Тарас. Переїжджай до нас.
А ти?
Я він опустив очі. Я теж хочу цього.
Тепер ми разом. Виховуємо нашу Марійку. І хоч вона мені не рідна, я віддаю їй всю свою любов. Бо тепер я щасливий батько.
