Я усиновила доньку чоловіка, який обрав не мене
Коли я побачила Соломію через стільки років — у парку, з дитячим візком — у грудях щось різко стиснуло. Спокійна, гарна, з чистим поглядом, наче й не змінилась. Але в її очах з’явилась якась нова м’якість, глибина… Ми забалакали, як колишні однокласниці, хоча в школі майже не спілкувались. І раптом вона промовила:
— Хочеш, розповім, як я усиновила доньку чоловіка, який обрав іншу?
Я слухала, не в силах відірватись.
— Це було шість років тому, — почала Соломія. — Мені щойно виповнилось двадцять три, я поїхала у відрядження на північ, працювала в будівельній філії. Тарас був водієм у тій компанії. На два роки старший, усміхнений, з вічно забрудненими руками та добрими очима. Ми часто стикались — на об’єктах, у машині, між поїздками. І ось одного дня після довгої розмови я зрозуміла — все, пропала. Мені вистачило одного дня, щоб усвідомити: саме такого чоловіка я шукала все життя.
Коли відрядження закінчилось, ми обмінялись номерами. Він не подзвонив. Тиждень, другий — мовчання. Тоді я набралась сміливості й зателефонувала сама. Ми домовились встретитись у його місті. Він обіцяв повезти мене в гори… Я була на сьомому небі від щастя. Ми гуляли, пили каву у маленькій кав’ярні й просто говорили. Здавалось, нас ніщо не розлучить.
А потім — мовчання.
Я дзвонила, писала, але він ніби розтанув. Я не могла зрозуміти, що сталось. Біль душив, але я не здавалась. Через тиждень взяла вихідний і поїхала до його селища. Знайшла його будинок, постукала. Він вийшов, збентежений, втомлений і… чужісінький.
— Пробач, — сказав він. — У мене є дівчина. Ми тоді були на межі розриву, я думав, все, але… ми помірились. Наше весілля через місяць. Вона проти, щоб ми спілкувались.
— Я зрозуміла. Щастя вам…
Я пішла, ледве стримуючи сльози. Потім не стримувалась — плакала вночі, на роботі, у транспорті. Він снився мені щоночі. Я розмовляла з ним уві сні, розповідала, як кохаю, як чекаю. Я не могла дивитись ні на одного чоловіка. Для мене їх не існувало. Я все чекала… чекала, що доля дасть мені ще один шанс.
Минуло три роки.
Одного разу у стрічці соцмережі я натрапила на його профіль. Рука тремтіла, коли я набирала повідомлення. Нічого особливого — просто «Привіт, як справи?». Відповідь прийшла майже одразу. Він не приховував: дружина померла від хвороби, залишивши йому дворічну доньку. Тарас був збитий з пантелику, розбитий, сам виховував дівкусю.
Я не знала, що відповісти. Просто написала: «Приїжджай з донечкою до мене в гості. Провітритесь».
Вони приїхали.
Малишку звали Маринка. Вона відразу потягнулась до мене — простягала рученята, кликала «мамо», ховалась за мої ноги. Тарас ніяковів, вибачався, казав, що вона рідко йде до чужих. А я не відчувала себе чужою. Я дивилась на цю дівчинку — і серце розривалось. Я полюбила її від першого погляду.
Ми почали листуватись, бачитись. Маринка з нетерпінням чекала моїх візитів. А Тарас… він не робив кроків назустріч. Дивився з обережністю. Я не наполягала. Просто була поряд.
Одного разу він сказав:
— Ти ж їй чужа. Тобі ж не важко?
— Вона мені рідна, Тарасе, — прошепотіла я й заплакала. — Я люблю її, як свою…
Через три місяці ми жили разом. Спочатку як друзі. Потім — як родина. А ще за рік у нас народився син. Я усиновила Маринку. Так, офіційно. Сама пішла й подала документи.
Люди пліткували, осуджували. Мовляв, як же так — він тебе колись кинув, а ти його прийняла, ще й чужу дитину взяла.
Чужу?..
Ця дівчинка кожного ранку бігла до мене з криком «мамо!», дарувала малюнки й шепотіла на вухо «я тебе люблю». Що може бути родинішим?
Зараз їй шість. Вона ходить у підготовчий клас, вчиться читати, допомагає мені на кухні, няньчить братика.
А Тарас?.. Ми багато пройшли. Я бачу, що він вдячний. Ми стали справді близькі. Справжня родина — та, про яку я мріяла ще тоді, шість років тому.
І знаєш, я не жалкую. Ані дня.
Моє життя склалось саме так, як мало скластись. Не одразу, не легко, але — правильно.
Я повернулась до нього.
І він — до мене.
І в нас є донька, син і дім, де живе справжнє щастя.
