У маленькому селі на Волині, де час пливе повільно, а старі дерев’яні хати ховають родинні таємниці, існував стереотип: мати має віддати себе дітям, забувши про власні мрії. Але Олена, матір двох дорослих доньок, відкинула це правило. Її рішення прийняти спадщину сестри перевернуло її життя та викликало бурю обурення у тих, хто звик бачити в ній лише жертовну тінь.
Олена вийшла заміж юною дівчиною, сповненою надій. Вона народила двох дочок — Соломію та Ганну, але щастя виявилося коротким. Чоловік, який виявився нікчемником, зник через три роки після народження молодшої, залишивши Олену саму з двома малюками. Вирощувати дітей самостійно було каторгою. Вона відмовляла собі у всьому, працювала на знос, аби в доньок було хоч щось. Але деякі проблеми — як власне житло — вирішити так і не вдалося.
Родина ютилася у крихітній хаті на околиці села, з городиком, який годував їх у важкі часи. Доньки виросли, вийшли заміж та переїхали до міста, де знімали квартири. Олена залишилася сама. Здоров’я підвело, і вона рано пішла на пенсію. Тоді її старша сестра, Надія, важко захворіла. Олена, не вагаючись, переїхала до неї у велике місто, у просторий будинок у центрі. Те, що вона побачила, приголомшило її.
Надія, не обтяжена родиною, жила для себе. Вона витрачала гроші на подорожі, театри, модний одяг, не турбуючись про завтра. Навіть до сестри ставилася з легким зневажливим дотепом: «Якщо не будеш за мною доглядати, Оленко, знайду іншу. Але тоді і будинок тобі не дістанеться». Олена була в шоці від такого егоїзму, але, живучи з Надією, почала розуміти її. Коли сестра померла, залишивши їй будинок, Олена наче прокинулася. Вперше вона подумала: а якщо жити для себе?
Вона залишилася у міській оселі, оточена шумом вулиць та яскравими вогнями. Вперше за десятиліття вона відчула себе живою. Почала ходити на виставки, гуляти парками, навіть записалася на танці. Але її щастя стало кісткою в горлі для доньок.
Соломія та Ганна звикли, що мати завжди ставила їхні інтереси вище власних. Соломія, яка з чоловіком узявши іпотеку, розраховувала, що Олена продасть будинок і віддасть їй частину грошей, щоб полегшити кредит. Ганна, яка чекала третьої дитини та знімала житло, мріяла купити маленьку квартиру на ті ж гроші. Доньки вже все розпланували, не запитавши матір. Але Олена відмовилася продавати будинок. Вона вирішила залишитися у місті і жити так, як ніколи не насмілювалася мріяти.
— Я втомилася жертвувати собою, — сказала вона донькам, коли ті приїхали вимагати пояснень. — Я хочу жити для себе, хоч би тепер.
Доньки були скажені від люті. Вони називали її егоїсткою, докоряли у невдячності. «Ти все життя була для нас, а тепер кинула нас заради своїх примх!» — кричала Соломія. Ганна, витираючи сльози, додала: «Як ти можеш думати лише про себе, коли в мене діти, а ми тіснотимося у найманій квартирі?»
Олена мовчала, але її серце розривалося. Вона згадувала, як відмовляла собі в їжі, щоб доньки могли піти до школи в нових сукнях, як ночами шила, щоб заробити зайву копійку. А тепер її звинувачували у зраді. Найгірше було те, що доньки навіть не допомагали їй доглядати за Надією. Вони з’явилися лише після смерті тітки, коли запахло спадщиною.
— Чому ти забула про нас і онуків? Як ти смієш насолоджуватися життям у місті? — кинула Соломія перед тим, як вийти, грюкнувши дверима.
Ганна перестала дзвонити. Доньки викреслили матір із свого життя, називаючи її «самолюбкою». Олена залишилася сама, але не шкодувала про свій вибір. Вперше вона почувалася вільною. Гуляла набережною, пила каву в затишних кав’ярнях, посміхалася незнайомцям. Її очі, колись згаслі від втоми, тепер горіли життям.
Чи можна звинувачувати Олену? Вона віддала донькам усе, що могла, але врешті обрала себе. Доньки, звиклі до її жертв, не змогли прийняти її право на щастя. Хто тут егоїст — мати, яка вирішила жити своїм життям, чи доньки, які вимагають від неї нових жертв? Олена знала відповідь, але вона не полегшувала біль розриву з родиною. Вона лише сподівалася, що колись доньки зрозуміють: навіть мати має право на власне серце.
