**Щоденник Валентини Степанівни**
Сьогодні я сиділа за старою дубовою столешницею у своїй хаті в Чернігові, міцно стиснувши в руках глиняну глечику з уже холодною ромашковою настоєй. Погляд мій був важким — сум змішувався з рішучістю. Передіною лежало папірце — заповіт, який я переписувала вже третій раз за місяць. Мої діти, Богдан і Олеся, давно не заходили до мене, але сьогодні я покликала їх на розмову. Слова, що ось-ось зірвуться з моїх уст, палили мене зсередини: «Або допомагатимете мені зараз, або не чекайте нічого після моєї смерті». Я знала — ця умова розділить нас назавжди, але мовчати більше не могла.
Я віддала їм усе життя. Після смерті чоловіка сама витягнула Богдана й Олесю, працювала на двох роботах, щоб вони мали теплі кожухи й шкільні підручники. Пишалася їхніми успіхами: Богдан став архітектором, а Олеся — лікаркою. Вони покинули Чернігів, осіли в Києві, завели свої родини. Спочатку я тішилася їхнім щастям, але з роками радість перетворилася на самотність. Моя хата, колись повна дитячого сміху, тепер стояла тихою. Здоров’я підводило — артрит скручував пальці, серце коливалося, але дзвінки від дітей лунали дедалі рідше. «Мамо, ми заклопотані: робота, діти», — казали вони, а я ковтала сльози, вірячи, що колись вони згадають про мене.
Все змінилося того дня, коли я впала на обмерзлій доріжці біля хати. Сусідка викликала «швидку», і я провела тиждень у лікарні зі зламаним стегном. Богдан і Олеся приїхали, але їхній візит тривав лише два дні — кілька формальних фраз про одужання, і вони зникли знову. Я залишилася сама, подолаючи біль і побутові клопоти. Не могла сама донести покупки з базару, розчистити сніг у дворі, навіть відкрити банку з варенням було важко. Я дзвонила їм, благала про допомогу, але чула лише: «Мамо, найми когось, у нас немає часу». Ці слова боліли гірше за фізичні рани. Мені не треба було чужих — я хотіла рідних.
Той ультиматум народився в одну з безсонних ночей. Я дивилася на старі світлини, де Богдан і Олеся, ще маленькі, обіймали мене на вигоні, і ридала. Не хотіла помирати в самотності, оточена байдужістю. Моя хата, город, заощадження — усе, що я збирала по крупинці, мало дістатися дітям. Але за що? За їхні рідкісні дзвінки й порожні обіцянки? Я вирішила: якщо хочуть спадщину, нехай доведуть, що я для них — не пусте місце. Я викликала нотаріуса й додала до заповіту умову: отримають усе лише ті, хто буде поруч за життя.
Коли вони приїхали, я зустріла їх холодно. Не стала вигадувати: «Я втомилася бути для вас тягарем», — почала я, і голос тремтів від сліз. «Якщо не будете допомагати — приїжджати, доглядати, бути поряд — я перепишу заповіт. Усе піде на дитячий будинок». У хаті запала тиша. Богдан насупився, Олеся опустила очі. Вони чекали розмови про здоров’я, а отримали удар. «Це шантаж», — прошипів Богдан, і його слова порізали мене, ніж ніж. «Ні, це справедливість», — відповіла я, відчуваючи, як скажено б’ється серце.
Олеся намагалася згладити: «Мамо, ми тебе любимо, але в нас свої родини». Я подивилася на дочку й побачила в її очах не ніжність, а дражливість. «Я не прошу кидати все. Я прошу бути моїми дітьми», — сказала й відвернулася, щоб не побачили сліз. Вони поїхали того ж вечора, пообіцявши «подумати». Але я знала — не повернуться. Їхні дзвінки стали рідшими, а в голосі з’явився холод. Вони обговорювали мене, називали егоїсткою, але я стояла на своєму. Мої двері більше не були відкриті для тих, хто приходив лише заради вигоди.
Минув рік. Я навчилася справлятися за допомогою сусідів та соціальних працівників. Продала частину городу, щоб оплатити доглядальницю, і почала ходити до клубу для літніх, де знайшла друзів. Серце ще боліло за дітьми, але я більше не почувалася жертвою. Переписала заповіт на громадську організацію допомоги дітям-сиротам. Богдан і Олеся дізналися про це від нотаріуса й перестали дзвонити взагалі. Я плакала, але глибоко в душі відчувала полегшення. Звільнилася від ілюзії, що любов можна купити.
Тепер, дивлячись на захід сонця зі свого саду, я думаю не про спадщину, а про те, що ще можу віддати світові. Допомагаю сусідським дітям із домашніми завданнями, в’яжу шкарпетки для бездомних. Моє життя, яке колись здавалося порожнім, набуло сенсу. Але щоночі, засинаючи, я шепочу: «Пробачте, якщо я була не такою матір’ю». Я знаю, що зробила правильно, але біль розриву із власними дітьми лишиться зі мною назавжди.
