Ви коли-небудь замислювалися, як це — мешкати у чужій квартирі роками, не знаючи, коли тобі вкажуть на двері? Ми з чоловіком Тарасом орендуємо житло вже сім років. За цей час ми не раз стикалися з тим, що господарі можуть в будь-який момент сказати: «Нам це більше не потрібно», — і ти знову пакуєш валізи. То у їхньої доньки зірвалась навчання за кордоном, то сусіди почали вести себе так, що поруч неможливо було знайти спокій, то просто підняли оренду без пояснень. А ти все це час не можеш дозволити собі завести дитину — адже в таких умовах неможливо будувати сім’ю.
Ми б і раді жити з батьками — моїми чи його. Але їхні квартири такі малесенькі, що допомогти нам нічим. Ми з Тарасом давно закінчили університети, одружились ще на останньому курсі, і тоді мріяли, що коли у нас з’являться дітки, ми будемо молодими та енергійними батьками, на одній хвилі з ними. А тепер я навіть не впевнена, чи хочу цього. Що, якщо дитина виросте і почне здаватись нам чужою, як зараз здається молодь зі своїми дивними поглядами?
Обидва працюємо, заощаджуємо, живемо економно. Ніяких кафешків, ніяких відпусток. Все заради однієї мети — накопичити на власне житло. Але як би ми не старалися, суми все одно не вистачає. І наче цього мало — у батька Тараса почалися серйозні проблеми з серцем. Він ще не старий, але здоров’я підвело, і тепер мій чоловік допомагає йому зі своєї кишені. Звісно, це б’є по нашому бюджету, але що вдієш — родина ж.
І ось одного дня моя мати, Оксана Іванівна, оголосила: у неї з’явилась чимала сума — спадщина від тітоньки. Вона хоче нам допомогти: додати до наших накопичень, щоб ми нарешті купили хоч маленьку однушку. Радості не було меж! Ми навіть почали шукати рієлтора, а потім вирішили спершу подивитися варіанти самі.
Спочатку були спокусливі пропозиції, але варто було спробувати поторгуватися — нас одразу відшивали. Далі — гірше: то збита «однушка» без вікон, то крихітна комірчина, яку власники називали «затишним гніздечком». Але ми не здавалися — витрачали час, сили, навіть сон. Все заради мрії про свій дім.
А потім Тарас поїхав до батьків. Повернувся мовчазний, задумливий. Ввечері сів навпроти і сказав, що хоче поговорити серйозно. Його батько — у важкому стані. Можливо, знадобиться операція. Шансів небагато, але вони є. І Тарас сказав, що вважає правильним віддати гроші, які моя мати хоче нам подарувати, на лікування батька. Додав: «Життя важливіше за квартиру. Ми ще заробимо. А тато… у нього може не бути цього часу».
Він говорив запально, з болем, щиро. Я мовчала. Потім намагалася пояснити: це не наші гроші. Мати ще не передала їх нам. І взагалі — вона хотіла допомогти нам, а не його батькам. Так, хвороба батька — це страшно. Але як я можу просто перевести чужі гроші на чужі потреби?
Після тієї розмови Тарас подивився на мене так, наче я йому чужа. Сказав, що я егоїстка. Що, якби замість його батька був мій, я б не вагалася ні секунди. Ми продовжуємо розмовляти, але все частіше — холодно, як сусіди по квартирі. І я вже не впевнена, чи це житло нам потрібно, якщо житимемо в ньому, як чужі.
Коли мати дізналася, що задумав Тарас, вона категорично відмовилась переводити гроші заздалегідь. Сказала, що передасть їх лише в день підписання договору — коли буде зрозуміло, що квартира дійсно купується.
Я її розумію. Це її гроші. Вона хотіла допомогти нам, не сватам. Але все одно на душі важко. Бо я не хочу втрачати чоловіка. Я просто хотіла дім. Своє гніздо. Для нас. А отримала недовіру, образи та холод.
Люди навколо розділилися на два табори. Друзі Тараса — на його стороні. Мої — на моїй. А я просто хочу жити в мирі, любити і бути любимою. Але, схоже, це набагато складніше, ніж зібрати гроші на іпотеку.
Як гадаєте, хто з нас правий?
