Моя мама родом з Вінницької області, з села Гулівці, щоб бути точним. Я завжди був дуже прив’язаний до свого дідуся, батька моєї мами. Змалку він брав мене всюди з собою, навіть на роботу. Я обожнював слухати його оповідання — історії, пригоди та справжні випадки з його життя.
Одного разу я запитав, чи бачив він коли-небудь домовиків. Він відповів, що ні, але бачив відьом і навіть вовкулак. Я не знав, хто це такі, тож попросив пояснити. Дідусь сказав, що це чарівники, які вміють перетворюватися на тварин, а інколи навіть літати.
Розповів він, що після армії працював сторожем на кукурудзяних полях біля Гулівців. Завдання було просте — пильнувати, щоб урожай не вкрали. Однієї ночі він, як завжди, прийшов о дев’ятій вечора. І відразу відчув щось не так: повітря було холодне, місяць світив якимось дивним світлом, наче попереджаючи.
Обійшовши поле, після півночі він сів на свій стілець, але втома взяла гору, і його почало клонити у сон. Раптом його пройняв мороз по шкіри — ніби щось невидиме підкрадалося.
Несподівано серед кукурудзи почулися кроки. Дідусь схопив рушницю — адже він служив, умів поводитися зі зброєю, а в тих часах кожен сам про себе дбав. Націлився в темряву й голосно запитав, хто там. У відповідь почувся лише регіт, який переміщався то в один, то в інший бік, наближаючись.
Зібравшись з духом, він увійшов у кукурудзу, готовий до всього. Раптом помітив кабана, що біг поміж стеблами. “Звичайна тварина”, — подумав дідусь і кинувся за ним. Та коли він уже простягав руку, щоб схопити його за хвіст, кабан раптом піднявся на задні ноги й продовжив тікати. Дідусь завмер, не вірячи власним очам.
Він прицілився, але перед самим пострілом у кабана зі спини проросли крила, і зі сміхом він знявся у повітря. Жах сковав дідуся настільки, що рушниця сама випала з рук і вдарила його по ногах. Біль повернув його до тями. Він хрестився, підхопив зброю й бігом подався додому, досі не можучи прийти до ладу.
“Про вовкулак я лише чув, але ніколи не думав, що побачу одного на власні очі”, — казав він. Навіть зараз, коли розповідає, у нього мурашки по шкірі. А я йому вірю, бо коли він каже це, його погляд стає далеким — наче він знову там, у тій моторошній ночі.
