У Дмитра була звичайна родина. Мама й тато любили його, як і він їх. У вихідні разом ходили до кіно й театру, взимку каталися на ковзанах, а влітку їздили на Крим. Збирали мушлі, тато вчив Дмитра плавати… Потім його компанія збанкрутувала. І батько почав пити. А коли напивався, лаяв уряд, президента, закони. Усі були винні, що він втратив роботу.
Коли мати, втомлена від його п’яних промов, просила йти спати, він накидався на неї. А останнім часом взагалі одразу починав чіплятися. Вона віддаляла Дмитра до кімнати, але він усе чув – крики, звуки розбитого посуду. Що він міг зробити?
Коли тато нарешті засинав, заповнюючи кімнату хропінням і запахом перегару, мама приходила до Дмитра, часто засинаючи разом з ним на його вузькому ліжку. Хлопець помічав синці на її руках, навіть на обличчі. Вранці батько благав пробачення й клявся, що більше не зачепить її…
Ранком мама несміливо йшла. Проспавшись, із дому виходив і тато – «шукати роботу», як він казав. Дмитро залишався сам, робив уроки. Він навчався у третьому класі, у другу зміну. Сам розігрівав обід, їв і йшов до школи.
Вечором усе починалося спочатку.
— Що, знову батько учора буянив? — запитала сусідка Ганна Семенівна, яка мешкала за стіною.
— Так, — коротко кивнув Дмитро.
— Чого ж мати міліцію не викличе?
— Мені пора, запізнююсь до школи, — Дмитро поспішив геть.
— Біжи, біжи, — зітхнула сусідка, провожаючи його поглядом.
Коли Дмитро повернувся зі школи, мама готувала вечерю. Батька не було вдома, і хлопець зрадів. Сів за стіл і почав розповідати нехитрі шкільні новини. А потім додав, що без тата краще, і добре було б, якби він більше не повертався.
Мати суворо глянула на нього.
— У нього важкий період, сину. Влаштується на роботу – і все буде як раніше.
Та батько повернувся – з шумом роздягався в передпокої, щось ламаючи й бурчачи. Мама одразу зім’ялася, визирнула з кухні.
— Іди до своєї кімнати, — тихо промовила вона, штовхнувши Дмитра в спину.
Він сидів у себе і слухав. Але сьогодні все було інакше – тихіше. Потім мати раптово скрикнула, щось важке впало на підлогу. Дмитро обережно вийшов і зазирнув у кухню. Батько стояв, широко розставивши ноги, дивлячись на матір, що лежала на підлозі. Хлопець не втримався – скрикнув. Батько повернув голову, його очі були повні крові.
— Сину… — промовив він.
Дмитро кинувся з квартири й подзвонив у сусідські двері. Його тряс дрібний тремтіння. Ганна Семенівна не зрозуміла його белькотання, але викликала міліцію та швидку. Вони приїхали майже одночасно. Батька забрали, матір відвезли до лікарні. Цю ніч Дмитро ночував у сусідки.
Вранок вони з Ганною Семенівною поїхали до мами. Вона лежала в палаті сама, опутана прозорими трубками. Спала, не прокинулася, навіть коли Дмитро кликав її й торсав за руку. Лікар відвів сусідку в коридор, а хлопець лишився з мамою.
Він безуспішно будив її. Йому стало нудно, сусідка не поверталася, і Дмитро пішов її шукати. Одні двері в коридор були привідчинені. Він почув, як лікар комусь говорив, що «вона в комі і навряд чи прокинеться, але треба вірити…» Дмитро перелякався й вибіг із лікарні.
Ганна Семенівна знайшла його на лавці у парку. До дому він ішов у сльозах. Сусідка втрачала терпіння, намагаючись його заспокоїти. Дома запитала, чи є у них із мамою родичі.
— Бабуся в селі, — відповів Дмитро.
— Далеко звідси?
— Півтори години автобусом, потім ще три кілометри пішки.
— Ти пам’ятаєш дорогу?
— Я що, маленький? — образився хлопець.
— Завтра вранці я відвезу тебе до бабусі, — сказала Ганна Семенівна.
Але вранці їй подзвонила донька подруги й попросила терміново приїхати – її мати помирала. Ганна розгубилася.
— Я проводжу тебе до автобуса й посажу. Пробач, що не зможу поїхати з тобою. Ти вже великий хлопчик.
На автостанції вона попросила водія приглянути за Дмитром. Той пообіцяв. І хлопець самостійно поїхав до бабусі. Від монотонного гудіння двигуна й пережитого він швидко заснув. Здавалося, лише заплющив очі – а вже хтось тряс його за плече.
— Гей, хлопче, прокидайся, приїхали, — будила його жінка, що сиділа поруч.
Дмитро встав і пішов до виходу.
— Ей, хлопчику, йди разом із усіма, не відставай. Я не можу тебе провести, мені назад їхати, — сказав водій.
Дмитро кивнув і вийшов. Люди швидко розійшлися, і на дорозі, що вела за село, він опинився один. Стало страшно. Але світило сонце, під ногами шелестіло опале листя. Хлопець наказав собі бути сміливим – знає дорогу, головне – не звертати. І, наспівуючи уІ тоді він побачив знайому хату, де на порозі вже стояла бабуся, і його серце наповнилося теплом.
