Донька повертається
— Я їду, тату, — голос Оксани тремтів, але очі горіли впертістю. Вона стояла на порозі їхньої тісної кухні, стискаючи телефон, немов рятувальний круг. На її джинсовій куртці блищала значка з написом «Мрія». — До тітки Іри. До Києва. Там хоча б є життя.
Олег завмер, тримаючи в руках кухоль зістиглим чаєм. Його донька, його Оксана, дивилася на нього так, ніби він був чужаком. За вікном шумів вечірнє місто — гудки машин, сміх сусідських дітей, — але в грудях Олега було тихо, як перед бурею.
— Їдеш? — перепитав він, намагаючись тримати голос рівним. Пальці стиснули кухоль так, що кістки побіліли. — І що, думаєш, там буде краще? Без мене?
— А що тут? — Оксана всміхнулася, відкидаючи темне волосся з обличчя. — Ти сам у минулому застряг. З мамою. З цим своїм автобусом. Я більше так не можу, тату. Мені п’ятнадцять, а я ніби в клітці!
Вона розвернулася й пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима. Звук лунав у квартирі. Олег поставив кухоль на стіл, відчуваючи, як стискається серце. Він знав, що Оксана права — він чіплявся за минуле, як за порятунок. Але відпустити її? Це було понад його сили.
***
Ранок у їхній панельці на околиці міста пах кавою, трохи підгорілими тостами й мастилом, яке Олег приносив на одязі. Він прокинувся о шостій, як завжди, щоб встигнути на перший рейс. Його старий автобус, пофарбований у вицвітлій блакитний, чекав у депо. Робота водієм була рутиною, але надійною — як биття серця. Вона тримала його на плаву після смерті Марії, його дружини, п’ять років тому.
— Окс, вставай, у школу спізнишся! — гукнув він, стоячи біля плити й перевертаючи яєшню. Сковорода шипіла, а по радію тихо грала якась попса. У відповідь — тиша. Оксана останнім часом майже не розмовляла з ним, ховаючись за навушниками або екраном телефону.
— Тату, я сама розберусь, — буркнула вона, з’явившись на кухні. Шкільна форма була пом’ята, чорні кеди розв’язані, а рюкзак висів на одному плечі. — Ти знову всю ніч у гаражі сидів?
— Треба було двигун перевірити, — Олег знизав плечима, подаючи їй тарілку з яєшнею й бутербродом. — Їж, а то до обіду не дотягнеш.
— Я не голодна, — Оксана заплющила очі, але бутерброд узяла й відкусила шматок. Вона була така схожа на Марію — ті самі темні очі, той самий упертий підборідок, та сама звичка хмуритися, коли злилася. Іноді Олег дивився на доньку й бачив дружину, яка сміялася в їхній старій квартирі, коли вони ще тільки починали жити разом. Але Марія пішла — рак забрав її швидко, залишивши його з десятирічною Оксаною й порожнечею, яку він так і не заповнив.
— Тату, я сьогодні пізно прийду, — кинула Оксана, виходячи до дверей. — У нас у школі проект, потім з Даринкою погуляю.
— Гаразд, тільки подзвони, — сказав він, витираючи руки рушником. — І не блукай до пізньої ночі, Окс. Я хвилююся.
— Та знаю я, — вона всміхнулася й вийшла, залишивши за собою запах фруктового шампуню.
Олег зітхнув, допив каву й пішов до депо. Його автобус, який колеги називали «Дідом», був для нього більшим, ніж машина. Це був його світ — запах бензину, скрип сидінь, знайомі обличчя пасажирів, які віталися з ним щоранку. Але Оксана ненавиділа цей автобус. «Тату, він як ти — старий і нудний», — сказала вона колись, і це болить більше, ніж він очікував.
***
Олег не одразу зрозумів, як усе почалося. Йому було двадцять, коли він уперше побачив Марію — вона стояла на зупинці у легкій блакитній сукні, зі збитою косою, і сперечалася з кондукторкою, яка не прийняла її дрібні гроші. Олег, тоді ще стажер, відчинив двері автобуса й усміхнувся.
— Давай без квитка, — підморгнув він, поправляючи кепку. — Тільки не кричи на весь квартал.
— Я не кричу, — скривилася Марія, але в усмішці була теплота. — Ти завжди такий добрий?
— Тільки для красивих, — пожартував він, і вона засміялася, запрокинувши голову.
Так почалася їхня історія. Марія була вчителькою музики, любила грати на гітарі й співати старі пісні — від «Океану Ельзи» до Кобзона. Вона мріяла про подорожі, про море, про будинок із садом, де Оксана бігатиме босоніж. Олег обіцяв їй усе це, але життя розпорядилося інакше. Оксана народилася, коли їм було трохи за тридцять, і Марія сяяла від щастя, напівуючи колискові. Але потім прийшли лікарі, діагноз, лікарні. Олег тримав її руку до останнього, але цього було замало.
— Бережи Оксану, — прошепотіла Марія в лікарняній палаті, її голос був слабОлег пообіцяв, але сльози душили його, бо він не знав, як жити без неї.