Мрія на колесах: шлях через біль і свободу
Оксана й Василь, що жили у невеличкому містечку на околиці Житомира, нарешті здійснили свою давню мрію. Роками вони відкладали, відмовляли собі у дрібницях, продавали овочі з городньої ділянки, бралися за додаткові роботи. Їх єднала одна мета: купити міцний автомобіль і вирушити у подорож, про яку мріяли з дня весілля.
І ось мрія збулася! У гаражі поряд із потертою «Таврією» з’явився блискучий чорний позашляховик. Василь, сяючи від гордості, ходив навколо, обережно торкався полірованого кузова, наче боявся розвіяти диво. Оксана сиділа на пасажирському сидінні, заплющивши очі, і уявляла далекі обрії, які вони з чоловіком так довго хотіли побачити.
Маршрут був розписаний до дрібниць ще роки тому. Василь розрахував витрати пального, позначив заправки та кемпінги, розписував кожен день подорожі з урахуванням зупинок. Він узяв на себе технічну частину: дорогу, догляд за машиною, вибір шляху. Оксана ж склала список кафе й ресторанів, де вони спробують місцеву кухню. Вона вивчила кожну пам’ятку по дорозі: де зробити фото, що подивитися, які музеї відвідати. Їхня підготовка була ідеальною, наче вони готувалися до експедиції всього життя.
Про свою мрію вони не розповідали ні доньці, ні зятю. Це було їхнє особисте, найпотаємніше бажання, їхній спільний секрет. Навіщо залучати дітей?
Літня пора добігала кінця. Залишилося завершити останні справи на городі — і можна вирушати. Того дня вони закривали сезон: відключили воду, прибрали інструменти, склали банки з солінням, яблука та моркву у багажник старої «Таврії». Двадцять кілометрів до міста минули непомітно. Василь тихо насвистував улюблену мелодію, а Оксана з посмішкою дивилася у вікно, передчутуючи їхню велику пригоду.
Раптом свист урвався. Василь схопився за кермо, обличчя його зблідло, і він різко гальмував. Машину занесло, ремінь вдарив у груди Оксани. Василь осів, обвиснувши на кермі. Вона завмерла, не маючи сили рухнутися, а потім з криком кинулася до нього. Він не дихав. Її пальці тремтіли, серце билося так, що ледь не виривалося з грудей, розум відмовлявся тямити, що сталося.
Оксана викликала швидку, схопила пляшку води, змочила хустку, намагаючись привести чоловіка до тями. Але він не реагував. Лікарі, які приїхали за кілька хвилин, підтвердили найгірше: Василь помер. Вони щось пояснювали, говорили про серце, але слова тонули у дзвінкій порожнечі. Приїхала поліція, донька з зятем. Питали, висловлювали співчуття. Донька ридала, а Оксана сиділа на пасажирському сидінні, ніби скам’яніла, дивлячись, як вивозять тіло її Васі.
Наступні дні пройшли, як у тумані. Оксана рухалася механічно: ходила, куди вели, робила, що казали, коливала, коли було потрібно. Вона не плакала — сльози наче висохли всередині. Її душа померла разом із чоловіком, залишивши лише порожню оболонку, замкнену у чотирьох стінах квартири.
Так минуло дев’ять днів, сорок, три місяці. Донька Марійка приходила, приносила продукти, намагалася розбалакати матір, але та мовчала, відчужена, немов привид.
Одного разу Марійка несподівано запитала:
— Мамо, а чия це машина стоїть у нашому гаражі?
— Вася куп… — почала Оксана, але голос урвався.
У цю мить спогади нахлинули хвилею: покупка машини, Василева радість, його гучний сміх, їхні плани. Дихання перехопило, сльози обпекли очі. Вона розридалася, вперше за місяці, не чуючи запитань доньки: «Тато купив? Коли? Чому не сказали? На які гроші?» Питань було багато, але Оксана не могла відповісти — вона плакала навзрид, усвідомлюючи, що більше ніколи не побачить його усмішки, не почує його голосу, не відчує тепла його рук.
Вона проплакала цілий день і майже всю ніч. Заснула під ранок, а прокинувшись, зрозуміла: треба жити далі. Без нього. Це буде важко, майже неможливо, але треба.
З приходом весни Оксана зібралася на город. Може, звички заради, а може, щоб зайняти себе, щоб не потонути у порожнечі. У рюкзаку Василя — вона не торкалася його з того дня — вона знайшла знайому папку. Чорну, потерту, з їхньою мрією всередині.
Відкрила. Серце забилося так, ніби хотіло вирватися з грудей, а потім стислося у грудку. «Яка тепер мрія? Немає мрії!» — з болем подумала вона, закриваючи папку. Хотіла сховати подалі, але замість цього поклала у сумку.
До городньої ділянки їхала електричкою. Зять обіцяв возити їхнім позашляховиком, але справи його закрутили, і Оксана не ображалася. Розуміла: у молодих своє життя. А машина? Нехай буде у них. Їй вона тепер не потрібна.
Ввечері, сидячи у тиші дачного будиночка, вона згадала проПапку, відкрила її — і раптом зрозуміла, що ця подорож тепер належить їм обом, навіть якщо Василь поряд лише у її серці.
